Читати книгу - "Ru"

понад два роки, за винятком кількох днів відпустки час від часу. Лек полюбила Паскаля з першої миті. І не могла нахвалитися ним перед сусідами, немов би він був її сином, найгарнішим і найчудовішим. Лек любила його так, що я боялася, чи вона не забуде, що попереду неодмінно настане розлука, колись ми її покинемо, і, як не прикро, мій син, либонь, не збереже спогаду про неї.

Лек знала лише кілька слів англійською, а я таїландською, однак нам вдавалося довгенько теревенити про мешканців нашого багатоквартирного будинку. Найкінематографічнішим був образ сусіда з десятого поверху, тридцятирічного американця. Одного вечора він повернувся з роботи і побачив, що в квартирі повно пір’я і поролону. Його брюки були розрізані на дві частини по довжині, дивани розпорені, столи понівечені ножем, занавіски розірвані. Усе було порізано на шматочки його коханкою на місяць, якій він подякував після тримісячної служби. Йому не варто було довго з цим затягувати, бо в її голові день у день міцніло сподівання на велике кохання, хоча вона щоп’ятниці отримувала платню за те, що любила. Щоб уникнути аж такого розчарування, не варто, напевно, було запрошувати її щоразу до столу, де вона лише усміхалася, нічого не розуміючи, була декоративним елементом для вмеблювання столу, за яким поглинала вішісуаз[12], надто вже бажаючи салату з зеленої папаї, приправленого перцем чилі, який обпікає губи й запалює серце.

В іноземців, які в Азії купували любов поштучно, я частенько запитувала, чому після бурхливо проведеної ночі вони наполягають на тому, щоб їхні коханки — в’єтнамки чи таїландки — розділили з ними трапезу. Дівчата воліли б отримати вартість тих страв дзвінкою монетою, щоб купити пару взуття матері, замінити татові матрац чи послати молодшого брата на курси англійської. Навіщо неодмінно хотіти, щоб вони залишалися поруч, окрім як у ліжку, тоді як їхнього словникового запасу вистачало лише на розмови, які зазвичай ведуть за зачиненими дверима? Чоловіки відповіли, що я нічого не розумію. Дівчата їм потрібні зовсім з іншої причини. Своєю присутністю вони повертали їм молодість. Коли вони дивилися на дівчат, то самі себе бачили молодими, сповненими мрій і можливостей. Дівчата створювали в них ілюзію, що вони не змарнували свого життя, принаймні силу й бажання почати його знову. Без них вони відчували себе розчарованими й сумними. Їм було сумно від того, що мало любили самі та що їх теж любили не досить. Вони були розчарованими, бо гроші не принесли їм щастя, окрім як у цих країнах, де за п’ять доларів могли забезпечити собі годинку щастя чи бодай прив’язаності, товариства й уваги. За п’ять доларів вони мали невправно нафарбовану дівчину, яка приходила випити з ними кави чи пива, вона голосно реготала, коли, показуючи на гірчицю, по-в’єтнамськи казали «мочитися». Ці два слова відрізнялися лише незначним наголосом, для нетренованого вуха практично невловимим. Простий наголос для простої миті щастя.

Якось увечері, зайшовши в ресторан за якимось чоловіком, в якого мочка вуха була розрізана так, як в одного з солдатів-комуністів, який оселився в нашому домі в Сайгоні, у щілині між двома панелями приватного залу я помітила шість тендітних дівчат, які з грубо нафарбованими обличчями, в туфельках-човниках стояли в ряд попід стіною, їхні повністю оголені тіла тремтіли в миготливому неоновому світлі. Група з шести чоловіків цілилась у дівчат американськими стодоларовими купюрами, тісно скрученими, складеними вдвоє й затягнутими гумкою. Купюри пролітали через закурену залу з шаленою швидкістю, наче кулі, і вражали немов би прозору дівочу шкіру.

Упродовж перших місяців перебування у Сайгоні мені лестило, коли люди сприймали мене за ескорт мого патрона, незважаючи на мій брендовий костюм і строгі підбори, адже це означало, що я все ще молода, струнка і тендітна. Однак, коли я побачила цю сцену, де дівчата мусили нахилятися, щоб підібрати стодоларові, скручені в тугі кульки банкноти, розкидані в них під ногами, з поваги до них мене більше тішили ті лестощі, бо за тими омріяними тілами, за тими юними роками життя вони, своєю чергою, несли невидимий тягар історії В’єтнаму на кшталт жінок із зігнутими спинами.

Як дехто з дівчат із надто ніжною шкірою, які вже не могли терпіти тих ударів, я пішла відтіля, не дочекавшися третьої серії вистрілів. Я вийшла з ресторану, мої вуха були закладені не від звуку цокання склянками з алкоголем, а від невловимого звуку від удару банкнот об їхню шкіру. Я вийшла з ресторану, а в моїй голові лунало стоїчне мовчання дівчат, які там іще залишилися, в яких вистачило сили кинути виклик занепаду, які позбавляли гроші їхньої сили й ставали недоторканними, нескореними.

Коли в Монреалі чи деінде мені зустрічаються дівчата, які навмисно, з власної волі калічать своє тіло, щоб мати шрами, малюнок яких назавжди залишиться на їхній шкірі, потайки не можу не побажати, щоб на їхньому шляху трапилися ті інші дівчата, в яких також є постійні шрами, але вони аж такі глибокі, що неозброєним оком годі й помітити. Мені хотілося б поставити їх одних перед одними і почути, як вони порівнюватимуть бажаний шрам із завданим, один — витратний, інший — прибутковий, один — видимий, інший — непроникний, один — поверховий, інший — незмірний, один — вимальований, інший — безформний.

У тітки Сім також є шрам унизу на животі, слід від однієї з її ескапад у лабіринт вуличок, де вона прослизала поміж торговцями морозивом, продавцями шкіряних капців, сусідами, які сварилися, жінками, які гнівалися, і чоловіками з ерекцією. Хто з тих чоловіків був батьком її дитини? Ніхто не наважився розпитувати тітку Сім, оскільки нам довелося обманювати її впродовж усього періоду вагітності, щоб оберегти від її власного живота, який ховали під одягом черниць із церкви Птахів. Сестри називали її Жозеттою і вчили писати своє ім’я, малюючи літери пунктиром. Жозетта так і не дізналася, ні чому вона товстішала, ні чому, прокинувшись якось із глибокого сну, раптом схудла. Вона тільки й знала, що прийомний син