Читати книгу - "Пан Халявський"

Брат Петрусь, що порядкував усією тою проявою, справляв перемогу… А Павлусь, як неперевершений штукар, бувши вбраний і діючи собакою, тепер переодягався в знахарку.

Коли все кінчилося й Павлусь також був готовий, то Петрусь пішов з нами до замкненого. Фтеодосія, зніяковіла, тремтячими руками несла перед нами свічку.

Знахарка ввійшла, шептала над стражденним, плювала, лизала його, вмивала і, намішавши вугілля з водою, дала йому випити сю воду, шепчучи й далі. Всі ми запевняли, що з хворого як водою змило скаженість, і ми випустили його.

Горбань Павлусь чудово зіграв свої ролі: був справжнім собакою, бурчав, гавкав, вив і шарпав пана Книшевського — ну чисто як той собака. Знахарку він також змалював вельми натурально: приповідки, примовки, хрипкий голос, задушливий кашель — усе, все було дуже добре. Непогано й Петрусь зіграв свою роль, навіть вельми успішно; і се так йому подобалося, що він надумав повторити сю комедію й наступного вечора.

Ввечері, коли ми сіли вп'ять слухати читання пана Книшевського й коли він з усім зусиллям висловлював читане, Фтеодосія з кімнати, де її замикав батько, закричала: «Ой, лишенько моє! Гляньте, паничі, чи не казиться мій панотець?»

— Ой, так воно і є, так і є! — став кричати Петрусь, а ва ним і всі ми закричали: — Казиться пан Книшевський, казиться!

— Беріть же мене паки, — простогнав нещасний, — зв'яжіть вервієм і замкніть у тьму кромішну…

Ми його сумлінно зв'язали й потягли до школи… Відтіля він кричав дочці: «Фтеодосіє! По-вчорашньому…»

— І без вас знаю, — відповідала вона, поспішаючи до кімнати.

— Покличте чарівницю мерщій! — лементував дяк.

Знахарка своєчасно прийшла й звільнила пана Книшевського від скаженості. Він сам зізнавався, що сього разу скаженість опанувала його менше, ніж учора.

Пан Книшевський охоче давав себе зв'язувати, і ми були певні, що він без ворожби з місця не рушить, а тому день при дні ставали безтурботніші щодо нього: ледве зв'язували йому руки й майже не замикали школи, ввівши його туди.

Сі комічні інтермедії з паном Книшевським повторювалися досить часто. Одного такого вечора штукар Павлусь, через недбайливість, якось ледаче убирався в знахарку й вискочив з нами на вулицю задля якоїсь нової витівки. Панові Книшевському видалося нудно лежати; він підвівся й, не почуваючи в собі ніяких ознак скаженості, звільнив свої руки, легко зруйнував шкільні защіпки й тихо через хату увійшов до кімнати.

Тут він справді сказився й «возрикав, акі вепр дикий», як сам опісля оповідав. Провинний пробіг повз нього, за ворота, на вулицю… Не розуміючи, в чому річ, ми також пустилися навтьоки за Петрусем додому!

Другого дня дуже рано пан Книшевський прийшов до батенька скаржитися на всіх нас.

— Даруйте, вельможний пане підпрапорний! — волав пан Книшевський і просив та вимагав задоволення, до того ж розповів увесь перебіг нашої інтриги й усе, що діялося, виклав з усіма подробицями.

Батенько так і зайшлися сміхом і з подивом вигукували: «Що за розумна голова в сього Петруся! Що за смілива бестія сей Петрусь! Мені, якби й сто голів мав, не вигадати отак. Се диво, а не хлопець!»

Коли ж пан Книшевський став благати й вимагати кари за наругу, то батенько сказали йому:

— Та чого ти, пане Книшевський, так турбуєшся? Що дитя пожартувало, а ти вже й за діло вважаєш.

— Істина глаголеть устами вашими, вельможний пане підпрапорний! — сказав пан Книшевський, пригорнувши руки до грудей і звівши очі свої до неба. — Та одначе… наслідки…

— Ще буде час говорити про се, пане Книшевський, а тепер іди з миром. А будеш скаржитись, то, крім сорому й вічного собі безчестя, нічого не матимеш; а я за огуду честі роду мого знищу тебе й зітру з лиця землі. Або ж візьми, коли хочеш, мішок гречаного борошна на галушки й не розповідай нікому про паничівські пустощі. Себе тільки осоромиш.

Пан Книшевський, вклонившись, пішов і, не відмовившись від борошна, приніс його додому, а прояву віддав вічному мовчанню, що ж до Фтеодосії, то та й поготів ні перед ким не відкривалася.

І добре зробив, що замовк. Він нічого б не виграв проти батенька, а лиш роздратував би їх. Хоч вони були тільки й того, що підпрапорні, та, поминаючи титул, через своє багатство були дуже сильні й значні. А які ж були норовисті, то просто страх! Усі перед ними тремтіли, а вони ні про кого й гадки не мали. Не приведи господи зайти на нашу землю бодай курці господарській — зітруть на порох власника її; а якщо той надумає сперечатися або дорікати, так і тілесно над ним наругаються, а самі вони — ані гадки. І пан полковник завсіди за батеньком-таки руку тягнув, пам'ятаючи його чудові бенкети та інші знаки поваги.

Куди ж там було панові Книшевському думати позиватися з батьком, якого так шанувала й поважала не тільки вся полкова старшина, а й сам ясновельможний пан полковник? Хоч би де і як він провадив справу, однаково все дійшло б до розсудливого пана полковника, який один рішав усі й усякі справи. Чи міг виграти маленький дяк проти батенька, котрий був пан на всю губу? Тим-то він і кинув усю справу, принижено просячи батенька, щоб уже жоден панич не ходив до нього в школу.

Батенько, тупнувши ногою, гримнув на нього: «От дурний дяк, мудрує через свою погану дочку! Сам не знає, чого вже вчити, та й шукає пустої причини, щоб відмовити. Дурниці! Менші