Читати книгу - "Пам’ять крові"

– Вж-ж-и-ик! – почулось раптом з-за дверей, потім ще раз і ще.

Хтось там точив ножа, і цей зловісний звук примусив Мартусю зіщулитись від переляку. «А якщо вони мене зараз заріжуть? – промайнула в її голові страшна думка. – Боженько, спаси і сохрани…»

– Нє, пановє, – пролунав владний голос, – дзісь нє пуйдзєм на хлопув, бужа бардзо вєлька. Отложем на ютро[25]…

Почувся дзенькіт чарок і хор чоловічих голосів:

– Нєх жиє! Єщє Польска нє зґінела!

Мартуся зрозуміла, що чоловіки розходяться. Раптове полегшення аж запаморочило голову, і вона одразу заснула. Та ще до того, як мала вставати господиня, щоб виганяти худобу на пасовисько, дівчина проснулась і притьма побігла додому розказати батькам лиху звістку.

Коли Роман Ковальчук закінчив розповідати те, про що тільки-но довідався від доньки, Ларко вже прийняв рішення.

– Я залишусь на хуторі, а ти, Романе, сідай на коня і скачи до наших. Розкажи все сотникові Смерчу і передай, що я прошу прислати сюди мою чоту. Не барись!

– Нє, – похитав головою Роман, – пошлю брата, Миколу, він знає, як до вас добратись. А сам буду боронитись: маю карабіна і гранати.

– Що ж, – не став йому заперечувати Ларко. – Тоді і я зостанусь з тобою, доки не підійде підмога. Мій шмайсер краща зброя, ніж твій карабін.

Він поліз до кишені за папером і олівцем, щоб написати сотникові короткого грипса[26]. На траву з неї випав удвічі складений аркуш паперу.

– Шо то?

Роман підняв папірця і простягнув Ларкові.

– А-а, – впізнав той листівку, які напередодні роздав чотовим сотник Смерч. – Звернення до поляків, щоб разом битися з німцями…

– Ти ж бачиш, кого вони хочуть нищити, – гнівно мовив Роман. – Ті поляки, що з давніх-давен тут живуть, то нам ще часом і помагають. Але не осадніки – ті «пілсудчики» гонорові. Вони сплять і бачать тут знову Жеч Посполиту…

Ларко подумав про їхніх сусідів на хуторі Воля Висоцька Красніцьких. Левон Красніцький-старший тоже був осадником, воював з Пілсудським за Другу Жеч Посполиту. Та на відміну від інших польських колоністів, яких знав Ларко, справді зазнайкуватих і часто нетерпимих до всього українського, у ньому не було отієї їхньої зверхності. Він мав добрі стосунки з усіма своїми сусідами українцями, а Ларкового батька вважав своїм другом. Можливо, такій толерантності сприяла його досить творча натура, а може, він просто потрапив у таке середовище співіснування, у якому його сприймали.

Ларко часто згадував свого хутірського товариша, з яким не бачився вже десь з півроку. Коли Ларко пішов в українську поліцію і перебрався під оруду Матвія Турука у Федорівку, Левон-молодший раптом кудись зник. До того вони, як і раніше, бачились чи не щодня. Здебільшого розмовляли про боротьбу з окупантами, повстанські рухи українців та поляків. Для Ларка не було таємницею, що його товариш хоче стати до лав польської Армії Крайової, а для Левона – симпатії Ларка до Української Повстанської Армії, які місцеві жителі однаково називали «партизанкою». Єдиним, що їх роз’єднувало тоді, була Анна. Ларко відчував, як сильно Левон любив Анну, і розумів, що коли той дізнається, що вона віддала перевагу його суперникові, то одразу з давнього товариша може стати його ворогом. Тож волів про те з ним не говорити і не з’ясовувати стосунків.

Микола Ковальчук повернувся на хутір уже під вечір. Сказав, що чоту сотник відрядив до Краснослава, тож жінок і дітей треба вже зараз відвезти туди під захист повстанців. Сам він тепер мав карабіна та підсумок з патронами, і був готовий захищати хутір нарівні з братом.

– А тобі, друже Вире, – звернувся він до Ларка, – сотник Смерч передав, щоб з нами ти не залишався, а зразу ж рушав далі.

– І куди ж далі? – запитав Роман.

Тільки тепер Ларко спохопився, що в тій веремії з поляками забув розпитати його про Анну.

Заледве він почав розповідати про те, за чим, власне, і прибув на хутір, як Роман перебив його:

– Я знаю, де та дівчина з двома малими дітьми. Ото тільки не відав, що вона дочка сотника. Версти за дві за Свічином, біля лісу, є хутір старого Гмитра Комизи. Він там з жінкою і старшою дочкою проживає. То в них і є та Анна.

Ларко вже запрягав коня.

– Скільки туди їхати, Романе? – схвильовано запитав він.

Подумки Ларко вже був