Читати книгу - "Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка"

— Ще й як дало б, — сказав старий. — Бачиш, хлопче, ти набагато кращий за інших, молодий ще, і життя це не для тебе. Успадкуєш мої гроші, і зможеш податись у Валахію, де тебе ніхто не знає. Зможеш купити собі село, замок, кріпаків, одружитись. Можливо в тебе вже є молода кохана: зможете жити спокійно та щасливо — не треба буде ховатись по печерах чи лісах.

Ці слова забили мені цвях у голову. Згадалась моя мила Мадуш. Я зможу її забрати з Віспа-огроду і подарувати щасливе, благородне життя, де вона буде справжньою панею! А чому б такому не трапитись? Серед гайдамак я вже прапороносець. Одного разу коли Ведмідь з компанією відправляться в черговий далекий похід, я підпою тих, хто залишиться, і коли вони позасинають, я візьму свою милу Мадуш і ми втечемо. Це була така спокуслива думка, що я ненароком простягнув руку в бік старого турка.

— Але куди ж запхаю це твоє золото?

— Залиш його в «колтук-денгенегі». Коли повернешся до гайдамак, то пожалійся, ніби ногу тобі скрутило від стояння в холодному болоті. Багато з ким трапляється. Коли застудиш сухожилля у холодній воді, навіки можна лишитися кульгавим. Тоді вони від тебе відчепляться, адже негоже гайдамакам тягти за собою кульгавого товариша. А ти зможеш носити скарби під пахвою.

Тоді старий навчив мене, як підв'язувати ліву ногу, класти її на виступ костура і ходити тільки на одній нозі. Я думав про мою Мадуш, за котру міг би дійти на одній нозі і до самого Єрусалиму.

— Бери ятаган у руки, — сказав старий турок і ще навчив мене, як з ним поводитись. — Не рубай ним, наче м'ясник сокирою, а протягуй, наче смичком по скрипці. Я стану перед тобою навколішки. А потім рубай сюди, де стирчить перший хребець. Потім твердо дивись, куди рубатимеш, міцно і рівно тримай ятаган за рукоятку, тоді лезо потрапить точно в ціль.

Він говорив та запевняв мене доти, доки чорт не направив мою руку (чорт завжди ховається за спиною) і я помітив, що за коліна мене обіймає безголове тіло, а безтілесна голова котиться кудись по схилу.

(— Homicidium: вбивство людини, — диктував солтис секретарю.

— Так, але за пом'якшуючих обставин, — втрутився князь, — на прохання самого померлого, згідно з твердженням Корана, та за допомогою чорта, що ховається за спиною.)

— Все одно це було вбивство, — продовжував Х'юго. — І я дуже швидко пошкодував, що зробив це; дорого довелось мені заплатити. Після кривавого вчинку я взяв костура під пахву і спробував шкандибати. Так і кульгав слідом за моїми товаришами.

А вони взяли багату здобич. Хто не втік з каравану, того зарізали. Позрізавши з мулів поклажу, закинули її собі на плечі, адже худоба не пройшла б тими стежками, якими ходили вони.

Коли я підійшов до них з костуром, вони зареготали.

— Що за дідько? — спитав Ведмідь.

— Дай мені спокій! — насуплено сказав я. — Став я калікою, коли вбив старого турка, який, кульгаючи на костурові, не зміг від мене втекти. Помираючи, він прокляв мене: «Візьми ж мого „колтук-денгенегі“ і стань таким кульгавим, як я!» В цю хвилину мені скрутило ліву ногу і більше не можу її розігнути.

— То все холодна вода, в якій ти стояв, — мовив Ведмідь. — Буває з такими ніжними псами, як ти. Але не бійся. Є серед нас дехто, хто вміє таке лікувати. Перепілко, йди сюди!

Я злякався. Якщо мою ногу оглянуть, то виявиться, що їй нічого не сталося. Я щосили тримав м'язи в напрузі, поки Перепілка мацав, гладив та розтягував мою ногу, аж кістки тріщали.

Потім Перепілка сказав:

— Правда, ногу йому добряче покрутило.

Тоді, забувши про себе, я хотів випрямити ногу… і ще більше злякався. Нога, про яку я збрехав, і справді була скрючена, і я не міг її розігнути.

Покарав мене Господь. Найшла коса на камінь.

Я й справді став кульгавим і не міг ступити кроку без «колтук-денгенегі».

Ех, як проклинав я старого турка, котрий навіки передав мені «колтук-денгенегі».

— Не журись! — сказав Ведмідь, коли побачив, як я страждаю через свою понівечену ногу. — Зате тільки тепер з тебе буде справжня користь. Така людина нам давно потрібна.

Тоді він наказав широкоплечому парубкові, аби той висадив мене собі на шию. Так я попрямував верхи на людських хребтах. Якщо один втомлювався, то пересідав на іншого — і так аж до очаківських лісів. Декотрі з них мстились мені за таке приниження, наспівуючи пісню: «Болить в собаки лапа. Скиглить пес, вколовши лапу у соломі».

В очаківському лісі ми зробили привал і там Ведмідь мені сказав:

— Ну, Баране, ти далі з