Читати книгу - "Автограф для слідчого"

— Яких шкурок? — нараз втрутився чорнявий.

— Норкових! — переможно вигукнув Шульга.

— Але ж там нема ніяких шкурок.

— Ключі! — простягнув руку Шульга. Швидко відімкнув валізу. Вона була набита новісінькими ондатровими шапками. Друга — також.

Мати Коржа виглядала старшою за свої шістдесят років; сухенька, сива, зігнута життям бабуся. Обличчя все в зморшках, очі по-старечому прозорі, та пальці — рухливі й живі, буцім усе життя старої залишалося тільки в цих тремтливих пальцях з жовтуватими та акуратно вхоженими нігтями.

Козюренко мав намір провести на квартирі Коржа обшук і прийшов з двома оперативними працівниками та понятими. Якоїсь миті йому зробилося шкода старої — адже не знала, чому загинув син, і правда могла остаточно зломити її. Тому й вирішив обійтися напівправдою.

Але мусив якось пояснити причину трусу й на ходу вигадав версію:

— Вашого сина останнім часом шантажували, — мовив. — Можливо, злочинці причетні й до його смерті. Ми повинні з’ясувати це, тому й змушені вдатися до. таких крайніх заходів.

Поки оперативні працівники обшукували квартиру, підсів до старої, почав розпитувати, чи не приходив хтось із незнайомих до її сина останнім часом. Жінка виявилась кмітливою, збагнувши, в чому справа, почала розповідати:

— Сергій останнім часом нервовим став. Я його питаю: в чому справа, Сергійку, а він тільки головою крутить. Мовляв, усе гаразд, але ж мати я і відчуваю — тривога в нього на серці. Спав погано й пити почав. Раніше ні-ні, рідко коли приходив нетверезим, а останній місяць що не день — пахне…

— Місяць, кажете? — перепитав Козюренко.

— Може, й менше, я ж дні не рахую.

— Скаржився на щось?

— Мовчав. Я думала, може, дівчину нарешті знайшов, та без взаємності. Кажу, не побивайся дуже, ще не одну знайдеш, а він тільки рукою махнув.

— І ніхто не приходив до нього?

Стара похитала головою.

— Раз тільки листа одержав. Я ще зливувалас лист у скриньці, а без поштового штемпеля. Ми рідко взагалі листи одержуємо, — пояснила. — Сестра мені з Казані пише, а Сергійко не любить листуватися. Каже, якщо потрібно, легше зателефонувати, може, й справді так, і скоро взагалі не писатиму один одному.

— І що ж то був за лист? — запитав Козюренко.

— Я й сама зацікавилась. Сергій прочитав, кинув, то я підібрала, а виявилось — пусте. Чекайте, якщо не викинула, є та записка.

Полковник засовався на стільці. Невже викинула? Можливо, й справді пусте, а якщо?..

Стара перебирала якісь папірці на столику у кутку, куди ще не дісталися оперативники, нарешті витягнула сірого конверта. «Коржу С.Б.» — було написано на ньому великими літерами. Козюренко витягнув невеличкий клаптик паперу. Прочитав: «Приходьте вранці післязавтра до мене. Є термінова справа, мусите бути обов’язково». І все. Ні підпису, ні дати.

— Пригадайте, будь ласка, коли одержали цього листа? — попросив.

— У травні. Вже тепло було, й сади цвіли. — Стара замислилася. — Але точно коли, не пригадаю.

— Подумайте, — наполягав Козюренко. — Може, того дня у вас щось трапилося? Чи наступного?

— Що ж може трапитись? Ось минулого тижня п’ятірку загубила чи витягнув хтось у магазині…

— Може, когось зустріли того дня?

— Та не виходила я на вулицю. Злива була, куди ж іти? Зранку сонце, а потім злива, ще до гастроному хотіла зазирнути, але дощ завадив. Думала перечекати, та дощ періщив аж до вечора, так я без молока й залишилась.

Козюренко полегшено зітхнув: кращого не придумаєш — сьогодні ж синоптики дадуть йому довідку, коли у травні була злива. Певно, в середині місяця, бо сади вже відцвіли. То більше, що весна стояла напрочуд суха, за весь травень дощило лише двічі чи тричі.

Попросив стару:

— А скажіть, Ніно Дем’янівно, чи не зустрічався ваш син з ким-небудь поза домівкою? Може, казав про це чи дізналися якимсь іншим чином?

Стара покрутила головою. Нараз пожвавішала.

— На базар возив мене. У нас так було заведено — раз на тиждень, у середу, ми з Сергієм базарювали. У суботу та неділю, — пояснила, — базари дорожчі, людей більше. Побазарювали ми, назад нам з Володимирського ринку навпростець бульваром Дружби народів, а Сергій в обхід поїхав. Я — що, я — мовчу, мені не все одно, як їхати? А він зупинився біля нових будинків, вгорі там, над кіностудією, й каже, щоб почекала. Повернувся сердитий. «Падлюка, — каже. — Не чоловік, а змія…» Я, звичайно, питаю — хто, а він сердиться: хіба, мовляв, мало падлюк на світі?

Козюренко випростався на стільці — в цьому повідомленні щось було. Правда, Корж міг зустрітися з кимось із працівників фабрики, що ж, з’ясувати це не так уже й складно. Запитав:

— Будинок упізнаєте?

— Там їх усього кілька. Три чи чотири, усі дев’ятиповерхові.

— Бачили, в який будинок зайшов ваш син?

— Він машину збоку поставив і обійшов перший будинок, там ще купа сміття була, певно, і зараз не прибрали…

Козюренко побачив: один з оперативників робить йому якісь знаки, й перервав стару:

— Що у вас? — підкликав. — Показуйте.

Той подав відкритий том із зібрання творів Купера. Між сторінками лежала ощадкнижка.

— На пред’явника, — пояснив оперативник. — На дві з половиною тисячі карбованців.

Козюренко швидко зиркнув на стару. Витягнула шию, притиснула сплетені пальці до грудей, хапала відкритим ротом повітря, наче задихалася.

— Це в нас? — запитала жалісно. — Дві з половиною тисячі?

Полковник взяв ощадкнижку.

— Хочете сказати, що не знали про ці гроші? — потримав її перед старою.

— Авжеж, така сума! У нас ніколи не було стільки.

Стара задихнулася й закашлялася. Козюренко перегорнув сторінки книжки. Вклад було зроблено двадцять першого травня.

— Коли на машину збирали, — витерла сльози Ніна Дем’янівна, — тоді