Читати книгу - "Дерево, що росте в мені"

боки голівками долу. — Кожна людина старається по собі залишити слід, нехай і малий, неглибокий, проте пам’ятливий своєю добрістю чи хоча б нешкідливістю… Бо нащо жити так, щоб колись, згадуючи тебе, люди гнівалися й чортихалися?! Най ліпше всміхаються, най ліпше з радістю споминають, бо ж і життя нам дано, щоб усьому — не лише квітам і сонцю — радіти…

Чеся, беручись до вишивки, найперше творила безперервний візерунок, що накочувався хвилею в нижній частині полотна. Видавалося, ніби та стяжка мала продовження за межами простирадла, бо тягнулася до самісінького краю.

— Ці неперервні стрічки мають хвилеподібну форму, бо означають душевну рівновагу та мир, а також вічне життя і благодать, — продовжила роз’яснення Ярина.

Завдяки суцільному орнаменту стяжку називали безконечником. Він точився з кінця в кінець, аби не переривалася життєва дорога того, кому ця вишивка призначалася. Дізналася дівчина й про те, що у чічках, листочках і бруньках теж чаїлася ціла філософія триєдності: народження життя, уособлене в пуп’янках, розвиток життя — його символізували квітки, та безперервність життя, яку передавало листя…

Ото саме ці квіткові береги з «життєвим деревом» у центрі ледь не щодня пильно роздивлялася в Ярининій однокімнатній хатині баба Секлетка й чудувалася їхній красі та чарівливості. Тому Чеславина мама постановила подарувати точнісінько таку вишивку предобрій сусідці з нагоди її великого ювілейного свята. Однак сама з тою роботою знала, вже не впорається, от і скерувала вишивання працелюбній доньці.

Ювілярка тому подарункові, як малий дітвак, зраділа. Не стала й назавтра чекати, вийняла простирадло з пакунка празничного, ліжко низеньке ним устелила, головою білою закрутила…

— Невже ж то ця краса віднині — моя, гой, Ярино?! — залепетала, худі щоки покривленими долонями поплескавши. — Чи тобі не шкода такої великої праці чужій бабі віддавати, Чесько?! — не ймучи віри, до сумнівів удалася.

— Що ви таке кажете, хрещонко, — відповідала на те Ярина, і собі пальцями дрібненькими кістляві боки постукавши. — Ви ж для нас — рідна людина здавна! Ви ж мені як мати, — враз захлипала. — Якби не ви, хрещонко золота, де б я зараз була? Де? — втираючи бистрі сльози, промовила Королівська.

— Та ви все життя так тяжко трудилися, на городах спину гнули, у хлівах копирсалися… Ще й сімох дітей вигодували, то хіба такого дарунка не заслужили, бабо Секлетко?! — і собі прощебетала Чеслава.

— А чи буде хтось із ваших? — насмілилася запитати, сльози витерши, Ярина. — Чи приїдуть із днем народження матір вітати, з вісімдесятим, дяка Богу?! — ледь усміхнулася.

Певно, що ждала Секлета дітей на іменини. Бо ж то — свої, найрідніші, їх вона од серця силоміць одривала, коли у світи проводжала з чоловіком Іваном…

Народила їх сімох, здоровеньких. Здавалося б, радійте, татко-мамко! Одначе нині, коли вже сім літ як чоловіка схоронила і восьмий десяток діждала, старенька часто задавалася-мучилася питанням: чому ніхто з її дітей не зостався коло неї доживати? Чому до матері так зрідка навідуються, внуків не привчають старість шанувати? А ще — чому ні сини, ні дочки не щасливі в сімейному житті? Вона ж бо зі своїм Іваном, нехай і по-всякому було, але сорок літ у парі прожила!

Першим на неньчине свято з сусіднього села прибув підводою найстарший Секлетин син Максим. Але чого сам? Ніби ж дружину має, дітей…

— От і Максимко мій пожалував, — вийшла надвір баба Секлетка, помітивши з вікна ще здалеку підводу на шляху.

За нею полопотіли і Ярина з Чеславою.

— Ото подивіться який, — чутно проказала, хоч і намагалася говорити до сусідок тихо. — Мов бадилина: одні кістки, — зітхнула іменинниця, вийшовши ген на дорогу рідну кров зустрічати. — То ж, мо’, й любить випити, але ж і робить як віл! — не вгавала, провадила, кидаючи ввись короткі помахи недужими руками. — Таку вже якусь невдячну жінку має, таку невдячну, — далі торохтіла. — Вона все каже, що нездужає, і лежить повсякчас… А хіба ж так годиться?! Він, Максимко, і хліба напече, і дітей обпере, і свиням зварить, подасть, навіть корову щодня видоїть! — примовкла враз, коли син до неї підійшов, обійняв.

Секлета й собі його в обидві щоки тричі поцілувала.

— «Нє, не такий, як треба, чоловік, бо п’є!» — далі повела своє, голосу більше не шкодуючи. — Отака гутірка в моєї невістки. Чи має вона совість, чи не має, вже не братимуся судити, хай за мене те люди зроблять, — погладила поморхлими пальцями нову вдяганку: зеленаву парчеву блузку й темну, зі смарагдовим відливом, кримпленову спідницю, на яку, однак, начепила улюбленого брунатного фартуха. — Діти його не слухаються, тільки її одну… Повилазили батькові на голову, позвішували ноги та й пижаться. Тільки чим їм пижитися, тим моїм діточкам-онучкам? Старший уже в чарчину заглядає, середульша до роботи геть не береться, як і мамочка, така вже лінива, мовби тісто бездріжджове на палюшки. А наймолодший зі школи самі двійки приносить!

Чеслава на мить запідозрила, що баба Секлета вже випила з котримсь із гостей одну-другу стограмівку. Бо так уже заповзято мову вела! Так хвацько й діловито, понадміру емоційно, як мало коли те робила.

— Як же мені боляче… боюся й думати, що з них повиростає, з тих моїх онучків, — продовжила бідкатися. — Нащо їм бабу з ювілеєм вітати? Бо й нащо, коли грошей не дає, — міркувала старенька. — А що я їм дам? Я ж на одну пенсію живу, ще й доньці з онучком, тим, що в сусідньому селі у прабабиній хаті самотою живуть, мушу помогти, хоч у щось зодягнути…

На подвір’я якраз в’їхала велосипедом наймолодша Катерина. Тридцять сьомий рік їй минув, а заміж не вийшла, хіба синочка «знайшла» та до матері, як то кажуть, у приполі принесла.