Читати книгу - "Поєдинок з абвером"

В кабінеті згустились вечірні сутінки. На круглому старовинному столі в бронзовому канделябрі горіли чотири свічки, потріскуючи гнотиками. Густий жовтий віск стікав на бронзу. Тепер обстановка не була схожою на офіційну, що, на думку міністра, мало сприяти майбутній розмові.

Мах не курив — з дитинства звик до солодкого. Взяв з дерев’яного човника цукерку й почав жувати. Шоколад розтанув, як грудочка снігу.

До кабінету ввійшов представник відділу «абвер-2» з Берліна обер-лейтенант Шлезінгер. Коли він переступив поріг, полковник саме наказував по телефону:

— Приведіть до мене «триста шостого».

Мах повісив трубку і, привітавшись із Шлезінгером, сказав:

— Вам, обер-лейтенант, буде цікаво познайомитись з одним нашим агентом, дуже спритним типом, що видає себе за родича Петлюри.

Хвилин за десять з’явився той, кого чекав господар кабінету.

— Сідайте, — кивнув Мах на м’яке крісло.

Він пройшовся кімнатою. На стіні з візерунчастими шпалерами мелькнула химерна тінь, полум’я свічок хитнулося.

— Ви скінчили спецшколу, пройшли практику в таборі військовополонених, — звернувся полковник до агента. — Крім того, набули досвіду таємної боротьби з більшовиками на Україні…

Агент засовався в кріслі, підвівся.

— Сидіть, сидіть, — зупинив його Мах. — Тепер для вас є делікатне завдання.

Полковник пильно глянув на шпигуна. Цей тип уже не раз сидів перед ним. Видно, Мах не дуже довіряв агентові, тому намагався діяти, як кажуть, кнутом і пряником. Пригрозивши карою в разі провалу наміченого плану, він дістав з шафи пляшку коньяка й маленькі чарочки на срібній таці.

— Надворі негода, холоднеча, — пояснив. — Не завадить перед дорогою розігріти кров.

Налив чарку собі, Шлезінгеру й агентові «триста шість».

— Пийте, — запропонував тоном наказу.

Випили мовчки, заїли цукерками. Перехилили ще по одній.

«Дивна прикмета в цього суб’єкта, — міркував Шлезінгер. — Їсть чи розмовляє, а вуха ворушаться, як у віслюка».

— Зважте, — продовжував Мах, поглядаючи на петлюрівця, — якщо успішно виконаєте доручення, на ваше ім’я буде відкрито рахунок в Дрезденському банку. А тепер поговоримо про діло… Гер обер-лейтенант, увімкніть, будь ласка, світло.

Шлезінгер підійшов до дверей і натиснув кнопку біля шовкової портьєри. Високо під стелею спалахнула люстра. Кімната вмить наче побільшала, вогники свічок зблякли. Шлезінгер погасив їх.

Мах добув з кишені довгастий шкіряний футлярчик, дістав з нього низку ключів і відімкнув шухляду письмового столу. Вийняв звідти невелику коробочку.

— Вас учили користуватися спеціальною фотоапаратурою?

Агент ствердно кивнув головою. Мах підняв кришку.

— Тут — дві камери. Їх, як ви знаєте, легко ховати в одязі. В касетах надчутлива плівка. Ви мусите будь-що пробратись у загін Морського й особисто зустрітися з ним. Що належить робити — поясню…

Шпигун сприйняв завдання спокійно. Тільки чарка лишилась недопитою.

Осіння ніч в горах завжди прохолодна, та в землянці було душно, до стелі здіймались клуби тютюнового диму. Морський вийшов подихати свіжим повітрям.

Пітьма поволі відступала. Лише запізнілі зорі ще миготіли в небі, а обрій на сході вже червонів загравою так, наче десь палала велетенська пожежа.

«А може, то лісопильний завод горить у Косуцькому Новому Місті? Туди пішли хлопці на чолі з Кисловським», — подумав командир загону. Набігла згадка, як у такий-от досвітній час горіло село Кодра, що в лісах за кілька десятків кілометрів од Києва. Його до цурки спалив фашистський каральний загін як базу народних месників.

Морський хвилювався за людей, які пішли на розвідувальні й диверсійні завдання, і нетерпляче чекав їх, Навкруги — тиша. Десь зарипіли двері, нагадуючи, що там, за лапатими ялинками, в землянках живуть партизани.

— Стій, хто йде?! — пролунав у лісовій тиші голос вартового біля командирської землянки. — Пароль?

— Хвиля.

— Що сталося? — запитав Морський, побачивши радиста.

— Термінова радіограма, — відповів Горецький і простягнув аркуш паперу.

Командир повернувся в землянку і при світлі каганця прочитав:

«Негайно з’ясуйте і радируйте, які ворожі частини (кількість озброєння) перекидаються в напрямку Дуклінського перевалу через район ваших дій».

Того ж таки напрочуд теплого й сонячного дня, десь пополудні, Морський разом з начальником штабу Костянтином Бобровим виїхав до гірського селища Сучани, де розташувався один з розвідувальних підрозділів спец вагону. Треба було порадитись, як ліпше й швидше виконати завдання Центру.

В дорогу обоє вдяглися в уніформу гардистських офіцерів, шофер — у солдатську. Водій, веселий синьоокий словак Ян Купчак, наспівуючи пісеньку, хвацько кермував однією рукою. Невелика автомашина легко брала крутовину. Вибравшись на рівний шлях, авто помчало стрілою.

— Не захоплюйся, Яне, — торкнув його за плече Морський.

Купчак збавив газ. Минули стару напівзруйновану цвинтарну капличку. Попереду зачервоніли дахи села Прикола. І раптом всі похололи — назустріч сунула колона гітлерівців у чорних есесівських мундирах. Морський повернув голову й запитливо глянув на Боброва, їхні погляди зустрілися, потім ковзнули на сидіння: там лежало з півтора десятка німецьких гранат, автомати.

— Діяти за моєю командою. Поїхали! — рішуче, але спокійно наказав Морський.

— Куди? — прошепотів збентежений водій.

— Вперед. Не забувай: везеш начальство словацької армії.

Морський зняв кітель і лишився тільки в сорочці з краваткою. Те саме зробив Бобров. Тепер важко було визначити військове звання офіцерів. На обох — вбрання, в якому теплої днини полюбляли роз’їжджати в авто полковники та генерали тісовської армії.

Можна було звернути на узбіччя й дати дорогу есесівцям, але ж ті, напевно, влаштували б перевірку, і Морський наказав:

— Не звертай!

Колона наближалась. Гітлерівські офіцери їхали обіч неї верхи. Бобров приготував гранати й автомат. Відстань зменшувалася, залишалось метрів десять, коли Морський недбало махнув рукою, показуючи солдатам, щоб розступилися. Водночас кинув водієві!

— Газ!

Риск виправдався. Хтось з офіцерів-есесівців крикнув:

— Увага! Попереду машина! Розімкнись!