Читати книгу - "Поєдинок з абвером"

Шеренги розділилися, і машина посунула коридором крізь колону.

Морський і Бобров їхали поважно, із вдаваною байдужістю позираючи на солдатів.

Поки минули колону, встигли визначити її склад, озброєння. То були підрозділи 17-ї дивізії СС, котра, як стало відомо пізніше, прибула для каральних оцерацій проти партизанів.

Здавалось, небезпека — позаду, неподалік — ліс, гори. Там розвідники зможуть заховати свої сліди. Та несподівано з’явилася нова група есесівців. Вони стояли під дубом при самій дорозі.

«Контрольно-пропускний пункт! — здогадався Морський. — Певне, його щойно встановили… Отже — перевірка. Треба якось уникнути…» Командир обернувся до водія:

— Будь уважний, Яне, стеж за дорогою і щодуху мчи до лісу. Ти, Костю, відповідаєш за лівий фланг, я — за правий. Якщо спробують зупинити — відкриваємо вогонь.

Солдати на КП не сподівалися, що машина, яку немов вихлюпнула з себе колона есесівців, могла становити якусь небезпеку. Та все ж один із солдатів ступив на дорогу й прапорцем дав знак зупинитися.

— Давай! — крикнув Морський, жбурнувши в есесівців одну за одною дві гранати. Вибухи на мить заглушили татакання автомата Боброва, луною озвалися в горах.

Поки солдати, які лишилися живими, опам’ятались, а там, у колоні карателів, збагнули, що й до чого, розвідники вже наблизилися до залізничного переїзду. І саме тоді почав опускатися шлагбаум. Назрівала катастрофа. Та раптом залізничник упав, так і не перекривши переїзду.

— По нас стріляють! — вигукнув Бобров. — Он куля влучила у залізничника!

Купчак, що був зменшив швидкість перед шлагбаумом, знову піддав газу. Автомобіль немов скочив під поперечку, яка косо звисала над переїздом, і помчав до лісу.

Коли на контрольно-пропускному пункті почалася стрілянина, колона есесівців спинилась. З неї затріщав ли кулемети, загупали гранатомети. Над машиною зацвьохкали кулі, попереду спалахнув вибух. На узліссі снаряд підтяв дерево. Машина вже їхала між кущами. І раптом — удар. «Татра», збавляючи хід, звалилася на бік, вперлась радіатором у кущ ліщини.

— Відірвало заднє колесо! — крикнув водій.

Забравши зброю та одяг, Морський, Бобров і Купчак кинулися в ліс.

Незабаром шлях їм перетнув рів, в якому причаїлась група озброєних людей у цивільному. Морського й супутників обеззброїли, повели в гори. То були партизани.

— Браточки, облиште. Ми ж свої, — попросив Морський.

— Розповідай байки комусь іншому, а не нам, — кинув літній чоловік ламаною російською мовою. — Всі шпигуни в лісі видають себе за «своїх».

— Тоді ведіть до командира.

— Поведемо, — пообіцяв партизан.

— Товаришу майор, захопили двох офіцерів і рядового, — рапортував командирові старший групи. — Гардисти видають себе за «своїх». Розмовляють по російські.

— Давайте їх сюди. Затриманих завели до землянки.

— Михайле! Це ти? Яким вітром тебе занесло? — обіймаючи Морського, запитав майор Величко, Що колись у Словацьких горах приймав групу радянських десантників-розвідників, очолювану Морським.

Ця несподівана і дуже потрібна зустріч надовго запам’яталася партизанським командирам.

Зв’язкові антифашистського підпілля не раз приносили до штабу загону підполковника Морського повідомлення, під якими стояв підпис «Добровільний».

Довідуючись про наміри карателів, «Добровільний» негайно сповіщав Морському:

«Терміново передайте в район Мартінських гір командирові загону Жингарову та іншим формуванням, що в Прибовку (на південь від Святого Мартіна) прибуває 600 карателів із спеціальним озброєнням для боротьби проти партизанів».

«…Зверніть увагу на Гедерську, Блатницьку, Нецпальську і Ракшинську долини — чи немає там наших, їх треба негайно попередити».

«…Аеродром «Три дуби» замінований гітлерівцями. Можна використати аеродром «Велику Луку». Доведіть до відома командування фронту».

Згодом Морський зустрівся з цим загадковим «Добровільним». То був псевдонім керівника групи розвідників словацьких антифашистів, що раніше боролася самостійно в районі міст: Зволен — Банська Бистриця— Жиліна. Командири домовились: надалі діяти Спільно.

Наступного вечора після зустрічі з Морським, як тільки в горах запала темрява, «Добровільний» поспішив До своїх людей, щоб поділитися новинами й дати нові завдання.

— Тепер діятимемо разом з представником радянської розвідки, — з радістю сказав він своєму помічникові Волену й розповів про минулу зустріч.

Тоді ж Морський дізнався від «Добровільного», що Волен може відкрити собі доступ до так званого військового міністерства Словаччини, користуючись при цьому послугами давнього знайомого, який служить там офіцером другого відділу генерального штабу армії Тісо. Морський сподівався, що той офіцер стане ключем, з допомогою якого радянська розвідка відкриє нові військові таємниці.

Згодом «Добровільний» повідомив Морського: «Мій помічник Волен уже виїхав до Братіслави для налагодження зв’язків з впливовими людьми в офіцерських колах».

…Волен добре знав Братіславу. Кілька років він там жив, будучи студентом, і пізніше, коли служив у армії. Звідси й погнали його разом з іншими словаками в Банську Бистрицю для боротьби проти повстанців. Але добре розуміючи, що керівництво армії зраджує словацький народ, Волен перейшов зі своїм підрозділом на бік повстанців. Тепер він їхав у Братіславу як уповноважений банськобистрицької організації Червоного Хреста, що й засвідчували відповідні документи.

В приміщенні комітету Червоного Хреста було людно. Представника Банської Бистриці прийняв сам керівник цієї установи — майор медицини за фахом.

— Вашу організацію, — заявив він Волену, — вважатимемо за новостворену, бо вона пережила усі перипетії повстання.

— Можливо, й так, але ж наша організація діє безперервно, чим може, допомагає народові, — зауважив Волен. — Ви, мабуть, краще за мене знаєте, скільки людей потребує допомоги в ці важкі часи війни.

Майор помітно посуворішав і, немов виправдовуючись, з сумом сказав:

— Війна, війна… І коли вже настане кінець людському горю? Хто і коли принесе нам мир?..

Волен запримітив: майор мовив ці слова з непідробною тугою, навіть з докором на його адресу, мовляв, молода людина, а замість того, щоб боротися проти окупантів, займається справами, на які тепер майже ніхто не звертає уваги.

Розмова представників Червоного Хреста ставала дедалі відвертішою, хоча й насторожувала обох. За віком,