Читати книгу - "Гетьманська Україна, Олександр Іванович Гуржий"

Водночас полковникам "по давним гетьманским дачам" на утримання замість платні надавалося: ніжинському - 346 дворів посполитих, гадяцькому - 335, полтавському - 320, чернігівському - 284, київському - 312, стародубському - 145. А переяславському полковникові "определения не учинено". Полковій і сотенній старшині кожному на ранг у середньому призначали, виходячи з "прежних дач", від 5 до 35 дворів посполитих.

Маєтності, надані на ранги генеральній старшині чи полковникам, числилися в різних полках і сотнях. Це пояснюється, насамперед, тим, що вже на той час у деяких полках на ранги не вистачало достатньої кількості вільних маєтностей, а інші взагалі позбулися раніше приписаних до них дворів посполитих. Так, у Ніжинському полку не виявилося маєтностей на такі ранги: полковим обозному, судді, осавулові, підосавулові, 17 сотникам.

З погляду адміністративного рангові посполиті формально перебували у віданні Генеральної військової канцелярії, яка безпосередньо підлягала гетьманові й діяла за його вказівками. У 1734-1750 pp. Генеральна військова канцелярія підпорядковувалася Канцелярії міністерського правління або Малоросійській колегії. В соціальному аспекті статус рангових селян нагадував становище приватних, з тією лише відмінністю, що їх власник юридичне був дещо обмежений у розпоряджанні ними (даруванні, продажу, обміні, закладанні землі, на якій ті сиділи, і т.ін.). По-різному виконувалися й повинності. Коли гетьман (або генеральний старшина чи полковник) видавав універсал або лист" державцю з підтвердженням прав на спадковий маєток, то в ньому традиційно містився наказ посполитим завжди "во всяких роботизнах чинити послушенство", бути слухняними "во всякой повинности без отречения". Стосовно рангових маєтностей, а також наданих "до ласки войсковой", "ку вспартю домови", "по смерть" і т. ін. в універсалах чи "листах" подеколи зазначали термін і різновид праці, яку мають виконувати на земельного власника селяни. В окремих випадках старшина експлуатував рангових селян інтенсивніше, ніж власних приватних, побоюючись, що перші незабаром можуть перейти до нового господаря. Треба було вичавити з них якомога більше прибутків.

У досліджуваний період становище магістратських та ратушних посполитих і далі визначалося тим, що вони юридичне не належали приватним особам. Як і раніше, таких селян залучали до загальних "посполитих" поборів і "роботизн", які вони виконували переважно на користь ратуші (в таких невеликих містах і містечках, як Лубни, Козелець, Ніжин, Охтирка тощо) чи магістрату (у великих містах). У зв'язку з цим міська влада була зацікавленою в "захисті" своїх селян від насильств і "зазіхань" з боку державців. Хоч насправді більшість селян, які рахувалися за ратушею чи магістратом, була додатково експлуатована або старшиною, або монастирями. Внаслідок посилення соціального гніту значна частина таких посполитих потрапляла в особисту чи поземельну залежність від землевласників, а магістрати і ратуші як органи самоврядування з часом втрачали значення. Щоправда, царський уряд вважав магістратських і ратушних селян державними, а тому вжив низку заходів, спрямованих на відібрання їх у землевласників. Провадився навіть розшук "государевих земель з мужиками". Проте бажаних результатів це не дало. Більшість із них залишилася за державцями.

Спостерігалося також швидке скорочення кількості дворів вільних військових посполитих - головного фонду для різного роду роздач і пожалувань. Так, у 1729-1730 pp. у дев'яти лівобережних полках (крім Гадяцького) нараховувалося близько 28 тис. таких дворів, а вже на початку 50-х pp. - лише 1,7 тис. Більшість із них у результаті купівлі-продажу та відвертого загарбання опинилась у державців на правах спадкової власності. Лише в Миргородському полку ревізія 1740 p. зафіксувала серед вільних військових дворів 253 "владелцами скупленых", що становило приблизно одну восьму загальної кількості дворів посполитих. У згаданому полку з цієї категорії селян збирали податки на консистентів, "чиновників" полкових і сотенних, служителів канцелярії. Здійснювали це полкові "комісари".

Про реальне життя населення вільних військових маєтностей більш повне уявлення дають матеріали ревізії 1729 р. по Миргородському полку. Тут десятки селян уже були позбавлені будь-яких угідь: "а плец кожного з них в пусте состоит и угодій никаких" не має. Багато мешканців сіл не мали власних хат, жили "по сусідах", а пізніше "сошли безвестно". Селянин Улас Серенко жив у своїй хаті, "питался от зароку". "Прихожий" Іван Ткаченко мешкав у хаті сотника й також перебував на зароці. У Власовській сотні значилося 86 "зойшедших" у різні місця сімей поселян, у Кременчуцькій - 62. В останній значилося й 82 двори "нововписаних" до козацького стану, "кой жодних войскових служеб неотбувают, толко всякіє роботизни в подданстве сотнику робят". 109 дворів залишилося після селян-утікачів в Останицькій сотні. У ній, зокрема в селах Опанасівка й Семеренки, кілька посполитих, "грунтов никаких" не маючи, здобували "пропитаніе... от зажону" (найманої праці).

Ведучи мову про соціальну структуру посполитих Гетьманщини і Слобожанщини, варто згадати про досить своєрідний прошарок так званих відписних селян, становище яких у різних районах не було однаковим. Найчастіше "відписними" на царський двір (чи сім'ю) люди ставали тоді, коли їхні маєтності з якихось причин (суперечка між власниками, "неправильне" їх набуття тощо) відбирались у попереднього можновладця, а потім вони протягом якогось часу "по отобрании состоялы свободными без всякого в казну платежа".

Зважаючи на це, вчені в спеціальних працях з історії селянства висвітлювали їхній статус (хоч і досить побіжно) саме в такому аспекті. Однак тогочасна дійсність демонструвала складніші ситуації та реалії.

Згідно з царським указом 1730 р., була створена Канцелярія конфіскації, керівництву якої наказувалось у своєму підпорядкуванні "иметь все описные [маєтки] за вины и за доимки и за штрафы и выморочный деревни, земли, дворы, заводы, лавки і всякія пожитки..." Уряд вимагав описати й підрахувати всі маєтності такої категорії, визначити в них число душ чоловічої статі, з'ясувати, які вони платили податки й виконували повинності, скільки худоби та "пожитков" мали селяни. Позбавлялися власних маєтків і платежів з них "плуты и похитители государственных казенных денег", "народные грабители и неправедные суды", порушники державного законодавства, а також інші злочинці.

Незважаючи на царські укази й заборони адміністрації, окремі представники влади на місцях примушували відписних посполитих "всякия работы работать", ставилися до них як до власних підданих (відбирали хліб, худобу, птицю тощо). Влада