Читати книгу - "Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль"

попервах відповідають, що їм нічого невідомо. Міністр надсилає нового листа, в якому прикро нарікає на нечуйність провінції. «Його Величність наказує мені оголосити вам його побажання, аби ви цілком серйозно зайнялися цією справою й віддали найдостеменніші накази нашим агентам». Тоді субделегати підкорюються: один з них доповідає, що впійманий із сіллю контрабандист, якого й повісили, виказав велику мужність; інший субделегат повідомляє про те, що в його окрузі одна жінка народила аж троє дівчаток; третій — що сталася жахлива гроза, яка, до речі, не завдала ніякої шкоди. Знайшовся й такий, який заявляє, що, незважаючи на всю докладену ним старанність, він не зміг відкрити нічого вартого уваги, зате сам бажає передплатити таку вельми корисну газету й те саме запропонує всім добрим людям. Одначе всі ці зусилля, очевидячки, не призводять до бажаної мети; адже ми з нового листа дізнаємося, що «король, який так милостивий,— як пише міністр,— що особисто цікавиться всіма деталями заходу, що стосуються поліпшення газети, й бажає надати цьому виданню заслуженої переваги та слави, висловив велике незадоволення, побачивши те, що ці наміри були погано втілені».

Ми бачимо, що історія — це картинна галерея, в якій мало оригіналів і багато копій.

А втім, треба визнати, що центральний уряд у Франції ніколи не наслідував ті уряди Південної Європи, які заволоділи всім, либонь, для того тільки, щоб все залишити в нерухомості й запустінні. Він часто виявляє велике розуміння свого завдання й завше — дивовижну діяльність. Але ця діяльність часто-густо виявляється непродуктивною й навіть шкідливою, бо уряд нерідко береться робити те, що йому не до снаги або в чому його ніхто не контролює.

Він зовсім не здійснює або швидко полишає найнеобхідніші перетворення, для успішного завершення яких потрібна наполеглива енергія; але він без упину переробляє ті чи ті постанови й закони. В царині, якою він займається, ніщо ні на мить не залишається в спокої. Нові правила з'являються одні за одними з такою дивною швидкістю, що агенти від сили-силенної наказів, часто з великими труднощами можуть зрозуміти, як їм їх виконувати. Муніципальні посадові особи скаржаться самому генеральному контролерові на величезну мінливість другорядного законодавства. «Зміни в самих фінансових постановах,— каже він,— такі часті, що муніципальній посадовій особі, якби вона була незмінною, залишалося б тільки вивчати постанови в міру того, як вони з'являються, й зовсім нехтувати своїми прямими обов'язками».

Навіть у тих випадках, коли сам закон не зазнавав переробки, способи його застосування змінювалися постійно. Хто не бачив у справі адміністрацію давнього порядку, не читав залишених нею таємних документів, той не може собі уявити презирства, в яке потрапляє закон навіть у думках людей, які застосовували його, коли не існує більше ні політичних зборів, ні газет, які можуть погамовувати примхливу діяльність і обмежують свавільні й мінливі вередування міністрів та їхніх канцелярій.

Навряд чи можливо знайти бодай одну постанову ради, в якій не було б нагадування про попередні закони — часто-густо вельми недавнього походження, виданих, але які не виконуються. 1 справді, немає жодного врочисто зареєстрованого едикту, королівської декларації, дарованої грамоти, які на практиці не зазнали б тьми-тьмущої змін. З листів генеральних контролерів та інтендантів видно, що уряд постійно дозволяє робити у вигляді винятку те, що суперечить його наказам. Він рідко прямо порушує закон, але день у день дозволяє задля практичних зручностей нишком обходити його в усіх напрямах, згідно з обставинами кожного окремого випадку.

Ось що пише міністрові інтендант з приводу міського ввізного мита, від сплати якого хотів ухилитися один підрядчик державних робіт: «Безперечно, що в достеменному сенсі згаданих наказів та едиктів у королівстві немає ніяких вилучень стосовно платежу цього виду мита; але людям компетентним і досвідченим у справах відомо, що ці безумовні постанови мають ті самі властивості, що й стягнення, які накладають вони, й що хоча ці останні є майже в усіх едиктах, декларації та накази, які встановлюють податки, одначе це ніколи не перешкоджало існуванню винятків».

У цих словах давній порядок виказав себе цілковито: закон суворий, а практика поблажлива. Такий характер давнього порядку.

Кому закортіло б оцінювати тогочасний уряд за зібранням його законів, той припустився б найкумедніших помилок. Я натрапив на королівську декларацію, датовану 1757 роком, вона загрожує смертною карою кожному, хто напише або надрукує твір, спрямований проти релігії чи існуючого ладу. Книгар чи розносець, які торгують такою книжкою, підлягають тому самому покаранню. Чи це означає, що повернулися часи святого Доменіка? Навпаки, це — саме ті часи, коли панував Вольтер.

Часто чути нарікання на те, що французи зневажають закон. На жаль! Коли вони могли навчитися шанувати його? Можна сказати, що в людей давнього порядку незайнятим було те місце, яке в людському розумі повинно належати розумінню закону. Кожен прохач вимагає, аби на його користь було порушено встановлене правило, й вимагає так наполегливо й владно, нібито домагався його виконання; і справді, закон ніколи не стає перешкодою до вдоволення прохання, крім тих випадків, коли в ньому бажають мати привід для ввічливої відмови. Народ іще цілком покірний владі, але його послух перед владою — радше наслідок звички, ніж бажання; тому що, коли йому випадає повстати, найменш значуще обурення одразу ж приводить до насильства й придушується майже завше також насильством та свавіллям, а не законом.

У XVIII столітті центральна влада у Франції ще не набула того розважливого й міцного устрою, який вона матиме згодом, проте, позаяк вона вже встигла зруйнувати будь-яку проміжну владу і між окремими особами та нею не залишилося нічого, крім величезного й порожнього простору, вона здалеку здається кожному з них єдиною пружиною соціального механізму, єдиним і необхідним рушієм суспільного життя.

Найліпше це видно з творів самих огудників уряду. Коли виник тривалий неспокій, що передував Революції, почали з'являтися різноманітні міркування з суспільних та державних питань. Цілі, що їх переслідували автори цих перетворювальних проектів, різні, але пропонований ними засіб — завше один і той самий. Вони бажають скористатися з могутності центральної влади для руйнування й переробки всього існуючого згідно з новим планом, який склали вони самі; їм здається, що тільки уряд спроможний виконати таке завдання. Могутність держави також повинна бути безмежною, як і її права, кажуть вони, вся справа лишень у тому, аби переконати її зробити з цієї могутності належний чинник. Мірабо-батько — шляхтич, настільки перейнятий ідеями про права шляхти, що інтендантів він, не вагаючись, називає вискочнями й