Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

своїй, цілком своїй годині, навіть не підкоряючись сонцю, чаша закривається. Те дзвеніння квіткових годин чують вуха втаємничених. Рано-ранесенько сухий, шорсткий та строгий комонник – наче блакитним дзвоном квітів – оголошує п’яту сонячну годину. Раніше за всіх відкривають очі ці турботливі й старанні мандрівні наймички з долів, а ще – в той самий час – деякі квітки нечуйвітру, полонинський рід. Перші, можливо, принесли цей звичай зі степів, а другі з вершин. Жовтець, наче життєлюбний хлопчик, вибрав більш пізній час, сповіщаючи про шосту годину з лугових ставочків, що виблискують на сонці. Ніжний та вишуканий тирлич-генціана має час, спить і снить довше, в опочинку набирається сил, щоб відточувати форми. Ці квіти – творці копіткого та вишуканого мистецтва скульптури. Прокидаються допіру о дев’ятій годині. І так весь день. Вечорами, коли сонця вже немає, силени – шляхтянки, викрадені розбійниками, занесені крилатими вітрами на полонини та верховини, звіщають вечірню сьому годину – відкриваються тільки тоді, коли до них струменять хвилі світла, проціджені й профільтровані через темний кристал вечора; опалові й темно-фіолетові.

Нявки щодня слухають дзвін цих годинників, метушаться разом із комахами, серед віхоли ароматів, які також долучаються до хору голосів, пісень, запрошень, подяки та залицяння квітів до комах. Але людські почуття занадто грубі, щоб розрізнити їх. Незадовго до Івана Купала, коли настають «Розигри», тобто свято, коли грає-буяє природа, нявки, як заводійки, затівають плєси і танці всіх істот, що живуть на луках, в лісах та на полонинах. Навіть вовки влаштовують божевільні й радісні танці. Саме тоді, в день єднання і братання з травами, молоді ґаздині й дівчата прокидаються рано вранці, до світання, щоб людське око не бачило, і бігають луками голі, мов рожеві хмаринки, з розпущеним волоссям. Вони танцюють, пірнаючи, купаючись та качаючись у високих травах, і, зазираючи квітам в очі, відчитують світанкові години. Кожну травичку, кожну квітку просять про добру годину, заклинають їх про чарівну манну для улюбленої худібки. Зривають квіти, прямують у танці до джерельця, що шемрає по скелі, пущеного в дерев’яний жолоб. Умиваючись та освіжаючи зірвані квіти водою, примовляють:

– Водо, водичко, свята Йорданичко, найстарша царичко, радісно сердечна, шумливице рідна, візьми цю щасливу годину квіткову, мить світанкову! Подовж, розлий її на цілий рік. Не воду черпаю джерельну, не крижаною водою вмиваюсь, а манну добуваю з цього зілля та квітів. Мирюся з ними, беру для своїх бидляток і для маржинки. Не для себе манну беру, лиш для моєї Зорини, Жовтяни, Модрани й Срібляни…

З давніх давен ці слова повторюють щороку. Протягом століть щорічно відбувається на сільських та верхових луках свято розигрів, братання з травами, відчитування годин і черпання доброго часу з квітів, черпання манни. Є така година – так вірять і знають жінки цілий рік, – котра, прочитана й зачерпнута з квітів, приносить щастя й радість. І о тій самій годині слід починати кожну роботу, будь-яке важливе завдання, аж до нового свята розигрів.

Влітку щодня прямують стежинами білі постаті в полотняній одежі. А ще здалека на тлі живої зелені вирізняється яскрава червінь запасок і хусток гуцульських жінок. Ті білі постаті, що їх видно здалека, здалека, літнього ранку серед безкраю квітів, серед співу цвіркунів та щебету птахів, жінки, що йдуть до ясної хатини, наспівуючи пісень або ледь чутно бесідуючи, – назавжди залишаються у твоїй душі. А багрянець хусток, пишних «турпанів» хизується, ніби начарований самими луками, гірською зеленню для акорду барви.

Коли починається сінокіс, царинки наповнюються іншим життям: чути дзвін та клепання кіс, голоси й пісні косарів. Здаля линуть веселі вигуки: «Боже, помагай! Слава Йсу!» Їм здаля відповідають: «Слава Богу й вам, дякую за добре слово, Боже, помагай і вам» – і далі дзвенять коси. Жінки приносять косарям їсти далеко в поле, щоб ті, не марнуючи часу, могли скористатися з погоди. Коли грабають і громадять сіно, жінки теж беруть участь. Коли накладуть нарешті велику копицю сіна, жінка вилазить на неї, а чоловіки подають сіно вилами знизу, приносячи його здалека на ношах. З вершечка сяє прекрасна, розкішна червона хустка. Жінка опоряджає і формує копицю. Нарешті постає готове, масивне «сіно», яке набуло форми церковної бані.

Внизу, під високими луками, на самому вершечку Кичери, трохи вище за ґражду, були рештки старого бору. Ото й усе, що залишилось від прадавнього лісу, з серця якого, як каже легенда, народився прадід Фоки, Шумей.

Сам Фока розповідав про це так.

Родовід Фоки

Мало вже тепер гідного лісу, хоч пани з міста і навіть віденські міністри, що до пана дідича приїжджають, кажуть – чудесний ліс. Видно, не бачили бідаки ліпшого. Є ще у нас, є ліси-праліси, але вже не тут, не в Ясенові.

Я сам так люблю ліс, як рідну маму. І хоча бував у своєму житті світами – у Відні був, у Будапешті, в Празі, у Венеції, в Римі, у Далмації, а ще в Румунії та Росії, – однак скажу таке слово: що на світі не бачив хат гарніших від тих наших, верховинських. Як дивишся, синку, на ці стіни, чи ясні, як у тої нової хати на горі, чи темні, почорнілі від старості, як тут, то ж то не будинок, не мур, не темниця якась, не гріб мурований і побілений, як у місті. Бо тут тобі здається, що ти всередині дерев, у серці й серцевині тих смерек живеш. Ти в пущі, але бачиш і її, і кожне дерево зсередини. І шумить тобі далі той ліс. Порозтинав чоловік смереки, а вони серцем своїм, душею гріють його і плекають. Глянь на це дерево, на стіни, та ж тут, наче кров, ще дотепер, по стількох роках, витікає жива живиця. Справжні, сердечні матері тоті наші смереки.

Раніше сюди доходив ліс, пуща без кінця, тільки полонини Буковець і Писаний Камінь світилися верхами, а люди трималися верхів і боялися лісу. А все, що нижче, по схилах, облазах і бердах – то був ліс. То вже пізніше митна стежка пішла отуди, отако, долом Варатина, продиралася там, де тепер дорога. Але то була новіша стежка, а стара йшла ґрунем, полониною, на видноті, аби триматися віддалік від пущі.

І ото чому я так ліс люблю. І ще, чому стільки лісу в житті вирубав. То видно з цієї старої оповісті. І зрозуміти то тяжко, але не вірити не можна, бо то стара вість, поважна, гідна, людьми поважними статечними переказана. Не балакунами, а людьми