Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Поняття не маю.
— Ну ж бо, ви подумайте.
— Так, тепер розумію, про що ви.
— Подібність, звісно, не повна. Але водночас не можна заперечити, що на певних фазах, особливо ясної ночі, місяць таки дуже схожий на яйце.
— Так, дуже.
У ту мить з’явилася офіціантка й поставила перед Стіллманом його сніданок. Старий із насолодою втупився в їжу. Церемонно піднявши виделку правою рукою, він надбив шкаралупку звареного на м’яко яйця і сказав:
— Як бачите, пане, я в усьому йду до кінця.
*
Третя зустріч відбулася того ж дня. Сонце перевалило на вечірній пруг, світло стелилося цеглою й листям, як серпанок, тіні довшали. Стіллман знову звернув у Ріверсайд-парк, цього разу тримаючись краю, й сів відпочити на пагорбі на рівні 84-ї вулиці, знаному як Томів горб. Улітку 1843 і 1844 року Едгар Аллан По провів на цьому ж місці не одну годину, вдивляючись у Гудзон. Квінн це знав, бо змалку вишукував такі деталі. Він і сам там частенько сидів.
Тепер він майже не боявся робити те, що мусив. Він обійшов пагорб разів зо три, але Стіллманової уваги не привернув. Тоді сів поруч зі старим і привітався. На його подив, Стіллман його не впізнав. Квінн представився вже втретє, і щоразу — ншим іменем. Він не міг вирішити, добрий це знак чи поганий.
Якщо Стіллман прикидається, то такого актора ще світ не бачив. Квіннові щоразу вдавалося заскочити його зненацька, але Стіллман навіть бровою не вів. А з іншого боку, якщо Стіллман і справді його не впізнає, то що це значить? Невже можна бути настільки байдужим до того, що бачиш просто в себе перед носом?
Старий спитав, хто він.
— Мене звати Пітер Стіллман, — сказав Квінн.
— Це моє ім’я, — відповів Стіллман. — Я — Пітер Стіллман.
— А я — інший Пітер Стіллман, — сказав Квінн.
— О, то ви про мого сина. Так, можливо. Ви виглядаєте точнісінько як він. Тільки, звичайно, Пітер білявий, а ви — темний. Не темний як Генрі Дарк, а темноволосий. Але ж люди змінюються. В одну мить ми такі, в іншу — інші.
— Точно.
— Я про тебе, Пітере, багато думав. Я часто думав: «Цікаво, що там поробляє Пітер».
— Мені вже значно краще, спасибі.
— Радий чути. Хтось мені колись сказав, що ти помер. Я дуже засмутився.
— Ні, я повністю одужав.
— Бачу. Живий-здоровий. І говориш добре.
— Тепер мені доступні всі слова. Навіть ті, з якими має клопіт більшість. Я все можу сказати.
— Я тобою пишаюся, Пітере.
— Це все завдяки тобі.
— Діти — квіти життя, я це завжди казав. Найбільше благословення.
— Не сумніваюся.
— Ну, а в мене день на день не випадає. У погані дні думаю про хороші. Пам’ять — велике благословення, Пітере. А ще — смерть.
— Безсумнівно.
— Звичайно, треба жити тут і зараз. Наприклад, ось я зараз у Нью-Йорку. А завтра, може, буду деінде. Я, бач-но, багато мандрую. Одна нога тут, друга там. Така в мене робота.
— Мабуть, це стимулює.
— Так, стимулює. У мене весь час голова гуде.
— Радий це чути.
— Але й тягар років нелегкий, це правда. Все одно, багато є підстав для вдячності. З плином часу ми старіємо, але час же дарує нам ночі і дні. А коли помираємо, то завжди знаходиться хтось, хто займе наше місце.
— Ми всі старіємо.
— Можливо, у тебе теж буде син, опора на старості.
— Якби ж то.
— Тоді тобі пощастить так само, як мені. Не забувай, Пітере, діти — квіти життя.
— Не забуду.
— І не забувай, що не можна класти всі яйця в один кошик. І, раз уже мова про це, курчат восени лічать.
— Так, я намагаюся ставитися до життя по-філософськи.
— І останнє: якщо в глибині душі розумієш, що якась теза неправдива, то не кажи цього.
— Не буду.
— Брехати погано. Від цього жалкуєш, що взагалі на світ народився. А не народитися — це прокляття: тебе прирікають жити поза часом. Коли живеш поза часом, то немає ні днів, ні ночей. Навіть на смерть надії нема.
— Розумію.
— Не говори неправди, бо слово — не горобець. Інколи навіть правди не досить. Я ж батько, я такі речі знаю. Згадай, що сталося з батьком нашої країни. Він зрубав вишеньку, а тоді сказав своєму батькові: «Я не можу брехати». Незабаром по тому він пожбурив монету у річку. Ці дві історії — поворотні в історії Америки. Це Джордж Вашингтон зрубав дерево, а тоді викинув гроші. Розумієш? Він розкрив нам засадничу істину: гроші на деревах не ростуть. Так наша країна і стала видатною, Пітере. Тепер портрети Джорджа Вашингтона — на всіх доларових купюрах. Це і є мораль цієї притчі.
— Згоден.
— Шкода деревце, звичайно. Це було Дерево життя, яке порятувало б нас від смерті. А тепер ми вітаємо смерть із відкритими обіймами, особливо на старості. Але батько нашої країни своє робив. Інакше не міг. Це й мають на увазі, коли кажуть «життя яйця виїденого не варте». А якби дерево стояло, то було б нам вічне життя.
— Так, розумію.
— У мене в голові багато таких ідей. У голові постійно рояться думки. А ти, Пітере, завжди був розумненький. Я радий, що ти мене розумієш.
— Я прекрасно тебе розумію.
— Батьки мусять передавати синам уроки, які засвоїли самі. Так знання передається від покоління до покоління, а ми мудрішаємо.
— Я не забуду, що ти мені розповів.
— Тепер я можу померти щасливим, Пітере.
— Я радий.
— А ти нічого не забувай.
— Не забуду, батьку. Обіцяю.
*
Наступного ранку Квінн зайняв своє місце перед готелем о звичній порі. Погода нарешті змінилася. Після двох тижнів ясного неба на Нью-Йорк сипнула мряка, вулиці наповнив шелест мокрих шин. Квінн годину просидів на лавочці, закриваючись чорною парасолею, в надії, що Стіллман ось-ось вийде. Він уже й булочку з’їв, і каву випив, і опис недільної поразки «Метс» прочитав, а старого не було й сліду. Терпіння, — наказав він собі, — і взявся за решту газети. Минуло ще сорок хилин. Він дійшов до фінансової секції і взявся читати аналіз корпоративного злиття, коли дощ раптом посилився. Він неохоче встав з лавочки і сховався під дашком по той бік вулиці. Там він простояв у мокрих черевиках ще півтори години. Може, Стіллман захворів? Квінн спробував уявити, як той пітніє в гарячці у себе в ліжку. А може, старий узагалі помер серед ночі, а його тіло ще не знайшли. Так буває.
Сьогоднішній день мав стати вирішальним, і Квінн розробив детальні й заплутані плани. А тепер виявилося, що всі його старання марні. Його стривожило, що він не врахував такої можливості.
Та все ж він завагався. Він стояв під парасолею й дивився, як із неї зіслизають краплинки дощу. Об одинадцятій він почав формулювати рішення. Ще за пів години перетнув вулицю, пройшов сорок кроків і зайшов у Стіллманів готель. Там смерділо тарганячою отрутою і недопалками. У фоє на помаранчевих пластикових стільцях сиділо кілька гостей, яким у дощ було нікуди податися. Це місце видавалося безбарвним, таке собі пекло застояних думок.
За рецепцією стояв дебелий чорношкірий чоловік із закоченими рукавами. Одним ліктем він спирався на стіл, голову підтримував відкритою долонею. Іншою рукою гортав таблоїд, майже не спиняючись, щоб прочитати слова. Видно було, що він так нудьгує, наче все
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нью-йоркська трилогія, Пол Остер», після закриття браузера.