Читати книгу - "Ми проти вас"

* * *

Коли настає вечір, політик Річард Тео ще сидить сам-один у будинку міської адміністрації. Він виглядає молодшим за свої сорок років. Це все добрі гени, які він ненавидів, вивчаючи непристойно безволосу шкіру в очікуванні початку пубертату, але тепер пожинає плоди, коли його ровесники висмикують сиві волосини з борід і клянуть закон земного тяжіння, щоразу як ідуть в туалет по-малому. Тео носить костюм, його колеги здатні хіба що на джинси й піджак, тому він звик до глузувань, що «виглядає як парламентарій, а насправді просто сільський аутсайдер». Тео не зважає. Він одягається не для тієї роботи, яка в нього є, а заради тієї, яку хоче мати.

Тео виріс у Бйорнстаді, але ніколи не був серед популярних хлопців, ніколи не грав у хокей. Він поїхав на навчання за кордон — ніхто й не помітив його відсутності, — потім працював у банку в Лондоні і після стількох років раптом повернувся додому, маючи дорогі костюми й політичні амбіції. Тео став членом найменшої місцевої партії. Тепер вона вже не найменша.

Не так давно Тео був тим, кого не могли пригадати його колишні однокласники, дивлячись на старі шкільні знімки, але все змінилося, коли місцева газета виставила його політичні погляди в негативному світлі. Але Тео не переймався, яким чином люди запам’ятали його ім’я. Головне, щоб вони його не забували. А думку можна змінювати.

Його не було на зборах, коли Петеру оголосили про долю «Бйорнстад-Хокею». Річард Тео не належав до місцевої еліти. У кожній комуні є політична владна еліта, до якої ти належиш або ні, а місцевий істеблішмент бойкотував Тео. Вони, звісно, стверджують, що це через його політику, але він твердо переконаний, що насправді причина в тому, що його бояться. Тео може повести за собою людей. Його називають популістом, але єдина відмінність між ним та іншими політиками — в тому, що йому не потрібно піднімати прапори: істеблішмент має кабінети на верхньому поверсі будинку міської адміністрації і грає в гольф із шефами підприємств, а кабінет Річарда Тео — в самому низу. Він збирає інформацію від тих, хто втратив роботу, а не від тих, хто звільняє людей, від розлючених, а не від задоволених — тому Тео не потрібно піднімати прапори, щоб дізнатися про зміну вітру. Поки інші політики біжать в одному напрямку, такі чоловіки, як Річард Тео, рушають у протилежний бік. Часом саме так вони й перемагають.

У двері його кабінету стукають. Уже пізно, ніхто не бачив, як сюди заходила невідома особа.

— Ось і ти, нарешті! Ну? Був час усе обдумати? Берешся за роботу? — одразу ж запитує Річард Тео.

У дверях стоїть Цаккель, в кишені ця особа має аркуш зі сформованою командою, але відповідь звучить настільки апатично, що складно зрозуміти — це через відсутність ентузіазму до запропонованої роботи чи до життя загалом:

— Коли ти мені зателефонував, то пропонував посаду тренера основної команди «Бйорнстад-Хокей». Але цей клуб скоро збанкрутує. А якщо й не збанкрутує, то тренер у нього вже є. А якщо й нема, то ти все-таки політик, а не спортивний директор. Якщо я не надто помиляюся в демократичній системі, ти можеш запропонувати мені роботу тренера з таким самим успіхом, як і радити купити єдинорога.

— І все ж ти тут, — самовпевнено констатує Річард Тео.

— А мені страшенно подобаються єдинороги, — зізнається Цаккель таким тоном, що неможливо визначити, був то жарт чи ні.

Тео схиляє голову набік.

— Хочеш кави?

— Я не п’ю кави. І взагалі не люблю гарячих напоїв.

Тео смикається, ніби мусить ухилитися від пожбуреного в нього ножа.

— Не п’єш КАВИ? Складно ж тобі буде в цьому місті!

— У цьому питанні ваше місто нічим не відрізняється від інших, — відповідає Цаккель.

Тео хихоче, кудкудакаючи.

— Цікава ж ти особа, Цаккель.

— Мені вже це казали.

Тео плескає долонями по стільниці й жваво встає з крісла.

— Мені подобається! Журналістам теж сподобається! Посада тренера твоя, а спортивним директором «Бйорнстад-Хокею» я сам займуся. З нетерпінням очікую на нашу співпрацю.

Тео має такий вигляд, ніби збирається «дати п’ять». Цаккель усією своєю поставою показує, що цього не станеться.

— Я щиро сподіваюся, що в нас із тобою ніколи не буде ніякої «співпраці». Я тут для того, щоб займатися хокеєм, а не політикою.

Тео радісно сплескує руками.

— Я ненавиджу хокей, можеш забрати його собі!

Цаккель запихає руки в кишені спортивної куртки.

— Як на людину, яка ненавидить хокей, ти занадто ним переймаєшся.

Очі Тео звужуються від вдоволення.

— Це все тому, Цаккель, що поки всі біжать в одному напрямку, я рушаю в протилежний бік. Так я перемагаю.

10

«Як розказати це своїм дітям?»

У вікнах адвокатської агенції темно, за винятком одного кабінету. Там працює Міра Андерссон, а її колега розляглася на двох фотелях і шукає в ноутбуці чартерні рейси.

— Чартер? Ти ж узагалі не любиш періоду відпусток, — нагадує Міра.

Колега потягується, ніби кішка, яка накапостила.

— Ну так, не люблю. Але ж, Міро, не показувати таке тіло в бікіні хоч раз на рік — це просто злочин проти людяності!

Міра заходиться сміхом. Господи, колега ще може так легко її розсмішити. Добре мати таку подругу.

— Скажи, коли забронюєш поїздку — я зателефоную і попереджу країну, щоб жінки там позамикали своїх чоловіків.

Колега дуже серйозно киває.

— І синів. І татів, якщо я добряче нап'юся фернету.

Міра усміхається. А тоді, повільно кліпнувши, бурмоче:

— Дякую, що залишилася…

Колега знизує плечима.

— У мене вдома поганий вай-фай.

Це, звісно, дурниці. Вона сидить в офісі, бо знає, що Міра не хоче сьогодні рано йти з роботи, щоб не сидіти в порожньому будинку й не чекати на Петера. Колега не засуджує її, не мусолить розмовами, просто залишається в єдиному кабінеті, де увімкнене світло.

Господи. Як же добре мати таку подругу.

* * *

«Ніколи не закохуйся в хокейний клуб. Він не може любити тебе у відповідь». Так казала мама Петера Андерссона. Вона була не такою різкою, як його старий, і часом Петер думав, що тато теж, мабуть, був м’якшим, поки мама не захворіла. «Не думай, ніби ти чогось вартий», — казав йому батько. А Петер, зрозуміло, нікого з них не слухав.

Він телефонував усім, кого знав. Усім, із ким грав. Просив поради, просив грошей, просив дати гравця, щоб урятувати клуб. Усі його розуміли, усі