Читати книгу - "Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни"

21 жовтня

В’язні розбурхуються, але їхні в’язниці досі тримаються. Зранку я заходив до Ларрі. Порадив йому відгукуватися на Щасливчика, якщо, блукаючи лісами, почує від когось таке звертання. Для цього я вимушений був трохи поділитися з ним чужими умовиводами щодо його ролі. Він погодився діяти ще обачніше. Поділився я з ним і рештою здобутків, бо вважав нас партнерами. Розповів про все, окрім справжньої особи Лінди Ендербі. Не хотілося мені руйнувати його ілюзії щодо милої літньої пані, чия компанія так його потішила. В усякому разі «пані» дізналася про Ларрі все, що змогла, — навряд багато, адже Телбот сторожко охороняє свою химерну таємницю. Тому я вирішив: не буде великого ризику, якщо Ларрі ще трохи поплекає приємні спогади про візит. Хай ще кілька днів поживе з полудою на очах, тоді я її зніму.

— Чути щось нове про поліцію та шуканину? — запитав я.

— Вони й досі розслідують справу, але допитали вже нібито всіх. Тепер заходилися обшукувати придорожні поля. Гадаю, їхня остання версія полягає в тім, що полісмена скинула кобила, яка згодом повернулася на їхню стайню.

— Мабуть, його не винесло. Може, поплив у море.

— Можливо. Без сумніву, вони добре пильнують, чи не винесе когось річка.

— Цікаво, чи не сполохнуть вони Графа, якщо, шукаючи, зайдуть досить далеко?

— Закладаюся, він уже перебрався.

— То ти теж думаєш, що він має й іншу криївку?

— Авжеж. Це в його стилі. І це слушно. Місце для втечі слід мати кожному. Обережності забагато не буває.

— А ти його маєш?

Він усміхнувся.

— Надіюся, і ти теж.

А ось коли я всміхаюся, по мені й не скажеш.

Потім я рушив шукати Сірохвістку, щоби спробувати вмовити її ще раз спуститися до крипти. Але її ніде не було. Зрештою я здався й посунув до Растова.

Вапнюги я теж одразу не знайшов, тому заходився ставати дибки й зазирати у вікна. Побачив я там Растова власною особою. Згорбившись у кріслі, однією рукою він тримав пляшку горілки, а другою притискав щось до грудей — чи не ту свою ікону? Щось ворухнулося на підвіконні, і я впізнав свого недавнього помічника. Вапнюга підняв голову, подивився на мене, а тоді кивнув у бік сусідньої кімнати. Відтак сповз на підлогу й щезнув.

Я підійшов до сусіднього вікна, яке було прочинене. За лічені хвилі там виліз змій.

— Привіт, шипучий, — привітався я. — Як воно?

— Інколи я шкодую, що більше не живу в полях. Тепер я саме готувався б до тривалої зимової сплячки.

— Погана нічка?

— Я виліз саме вчасно. Він знову за своє. П’є та співає сумних пісень. Перебравши міру, він може втягнути нас у неабияку халепу. Хоч би ж вирішальної ночі був тверезий...

— Сподіваймося на це.

Ми рушили на задній двір.

— Чимало роботи? — спитав змій.

— Навіть не сумнівайся.

— Слухай, Нюху... Шеф не каже мені всього, а Ночовій день чи два тому згадував, що, мовляв, є ворожбитські способи дізнатися, відчиняє хтось чи зачиняє. То правда?

— Він має рацію. Але ті способи ненадійні, доки місяць не помре. На них потрібна чимала снага.

— Як довго часу має пройти?

— Кілька днів.

— Отже, всі зможуть дізнатися приналежність інших, і то скоро?

— Так і буде. Так завжди буває. Ось чому важливо спершу доробити всі спільні справи. Щойно проляже лінія фронту, колишні спільники можуть стати новими ворогами.

— Не хотілося б мені ворогувати з тобою чи Ночовієм.

— Із цього ж не випливає, що ми мусимо повбивати одне одного до великої події. Я, власне, завжди сприймав такі замахи як прояв слабкості.

— Але ж когось щоразу таки вбивають.

— Так, я щось таке чув. Проте це скидається мені на марнування енергії, бо ж до цього все одно дійде в кінці.

— І половина з нас загине внаслідок реакції на перемогу другої половини.

— Суперники рідко діляться порівну. Завжди важко сказати, як розподіляться сили чи хто з’явиться на герць. Чув, була колись Гра, з якої всі гравці вибули останнього дня. Не з’явився ніхто. І це теж було неправильно. Подумай про це. Будь-хто, кому просто стало б відваги, міг би вчинити на свій лад.

— І коли вже буде відомо?

— Дуже скоро. Гадаю, хтось працює над цим аж тепер.

— А ти вже знаєш?

— Ні. Проте невдовзі буду. Не люблю щось знати передчасно.

Вапнюга заповз на старий пень. Я всівся на землю поруч.

— Хоча б тому, — провадив я, — що це завадило б мені дещо в тебе зараз попросити.

— Що ж саме?

— Чи не міг би ти ще раз зазирнути до крипти? Хочу знати, чи Граф досі там.

Він помовчав, покрутився на сонечку, виблискуючи лускою. Тоді відказав:

— Ні. Нам туди не треба.

— Чому?

— Я вже знаю, що він не там.

— Звідки?

— Минулої ночі я почепився на сливі, куди, як мені стало відомо, учащає Голка під час годування. Щойно кажан з’явився, я сказав йому: «Добрий вечір».

«Це ти, Вапнюго?» — спитав він.

«Саме так, — відказав я. — Як літається?»

«Гаразд. Гаразд, — відповів Голка. —