Читати книгу - "Академія Ніваріум. Літня практика, Анна Скрипка"

Світанок. Ніч неохоче, але все таки поступалася своїми володіннями новому дню. На сході бліде небо вже наливалося сором'язливим рум'янцем. І, хоч сонця ще не було видно, але лісові жителі вже проявляли активність: птахи потихеньку розспівувалися і перепурхували з гілки на гілку, заєць і лисиця почали ігри на виживання, невелике стадо оленів боязко вийшло на сусідню галявинку пощипати трави.

Краса і гармонія! Пасторальна картина, милуватися якою можна вічність, коли б не одне "але". Медитувала я серед краси природи сидячи на товстій гілці секвої всю ніч! А все чому? А все тому, що у деяких зовсім відсутнє почуття гумору і дослідницька тяга до експериментів!

Цікавий ефект виявився у зілля Лої, але на жаль абсолютно непридатний. У Абігора, який ледь встиг випити чай, кисті рук перетворилися на клешні. Як показала практика, кастувати заклинання він ними не був здатний,  але при належній спритності і невгамовному бажанні міг хапати і кидати предмети різного об'єму і ваги. А ще він дуже боляче щипався і неймовірно швидко бігав. Усе це я дізналася, поки вимальовувала кола по галявині у спробі ухилитися від розлюченого наставника.

Але незабаром я усвідомила власну перевагу і, підхопивши свою сумку від гріха чимдалі, залізла на найближче дерево. Гору з його клішнями нічого було і думати про те, щоб переслідувати мене й надалі, зате у нього з'явилася прекрасна можливість відточити на мені влучність. Що він і робив півночі, поки не втомився, решту часу сидів на поваленому дереві і свердлив мене похмурим поглядом у спробі чи то загіпнотизувати, чи пробудити мою совість. Але гіпнотизер з нього неважний, а совість моя по дорозі сюди загубилася, поки мене на крупі Смерча везли.

Незабаром вітер змінив напрямок і до мене дістався ледве чутний запах скотного двору, готового сніданку та інші характерні для людського селища аромати. Абігор мав рацію, кажучи, що село вже близько. Треба закінчувати цей балаган та приступати до своїх обов'язків. Але як це зробити, якщо під деревом на мене чекав мій персональний монстр. Я перевела погляд на хлопця.

- Злізай! - миттєво відреагував той.

- Пообіцяй тримати себе в руках, - ляпнула я не подумавши.

- Знущаєшся?! – заревів Гор, схопившись із насидженого місця.

Його очі люто оглядали галявину в пошуках відповідного предмета, який можна було б запустити в мене, а клешні, не інакше як від нервової напруги, клацали в якомусь похмурому мотиві. Пошуки гарного метального снаряда ускладнювалися тим, що Карро вже встиг використати все, що можна було знайти на галявині. Спочатку в хід йшли великі предмети – казанки, його сумки, сідло. Але через чималу вагу вони літали слабо.

Потім в діло пішли предмети поменше - ось тут-то хлопець набив руку і деякі снаряди до мене долітали. Звісно, усе це не відбувалося в тиші. Мій наставник виявився поліглотом і майстром складу. Так лаятися на різних мовах і жодного разу не повторитися - не кожен зможе.

Цього разу Абігору мимоволі допоміг Смерч, що тримав в пащі якусь круглу грудку. Гор не розглядаючи вихопив це щось у к'яарда і шпурнув в мене. Імпровізований снаряд подолав висоту та гілки, проте в мене не влучив. З чималим подивом я впізнала в предметі, що пролетів повз мене, живого їжачка. Ох, якщо в хід пішли живі істоти, значить, час справді йти на перемир’я поки ще хтось не постраждав.

- Дай слово, що не накинешся на мене, як тільки я спущусь, - поставила я вимогу, невідривно дивлячись на хлопця.

- Клянуся, що не чіпатиму тебе. Спускайся! - прогарчав, ледве стримуючи злість.

Довелося повірити і, зручніше перехопивши сумку, я почала спуск. Перестрибуючи з гілки на гілку, спустилася на землю. Весь цей час наставник не зводив з мене погляду, нервово поклацуючи клішнями. Як на мене, так він непогано ужився з новими кінцівками, і що йому не подобається?

- Від цього є протиотрута? - запитав Гор, як тільки я опинилася на землі. - Чи мені у такому вигляді в село їхати?

- Зараз буде, - пообіцяла я.

Відшукавши його кухоль у ліщині, що дивом уціліла під час спалаху гніву Біса і сказу мого наставника, я вирушила до джерела, щоб обполоснути його та набрати води. На зворотній дорозі дістала універсальну протиотруту і змішала з водою. Коли віддала кухоль Гору, той ще довго не наважувався зробити перший ковток, побоюючись нової капості.

- Та пий уже, - поквапила я і, бачачи, що хлопець все ще сумнівається, додала, - це протиотрута, чесно!

Скептично гмикнувши і не зводячи з мене погляду, Абігор повільно випив зілля. Перший час нічого не відбувалося, а потім хлопець поморщився і упустив кухоль. Руки у нього затряслися, клішні почали зменшуватися в розмірах і розщеплюватися на частини. Незабаром кисті Гора набули свого первинного вигляду.

Він ще деякий час постояв, стискаючи і розтискаючи кулаки, а потім мовчки розгорнувся і почав збирати речі. Я ж підібрала наші котли, що валялися під секвоєю, і поспішила до джерела, щоб помити їх. Коли повернулася, Абігор вже зібрався і стояв біля Смерча, чекаючи мене. Я протягнула йому вимитий казанок і упакувала свій. Коли я знову подивилася на наставника - той вже сидів на к'яарді і простягав мені руку.

- Поквапся, - скомандував, не дивлячись у мій бік - образився.

Не кажучи ні слова, я встрибнула на спину Смерча, обхопивши ззаду наставника. Майже увесь шлях до села ми провели в тиші, лише коли серед лісу попереду показалися прогалини Абігор зупинив к'яарда і почав копошитися в одній зі своїх сумок. Через якийсь час він дістав звідти невелику пляшку (і як тільки не розбилася, після того, як сумка побула метальним снарядом?) з піпеткою. Закапавши яскраво-блакитною рідиною очі, він передав це зілля мені: