Читати книгу - "Подарована Асмодею, Іванна Желізна"

Дорогою у невідоме місце я навіть не могла поворухнутися. Напруга і страх сковували тіло. А виною цьому став Асмодей, який сидів на пасажирському місці, коли його помічник керував автомобілем. 

Куди ми їдемо? Що замислив Демон? Яка участь мене чекає? 

Так багато запитань і жодної відповіді. Здавалося, що мене ніби й не було в автомобілі, бо чоловіки говорили про щось своє, навіть попри мої тихі схлипи. Всім начхати, що я мало не непритомнію від хвилювання.

Серце остаточно пропустило удар, коли ми почали в’їжджати на територію якогось закритого комплексу. Спочатку перед нами відчинили браму, далі охорона підійшла до автомобіля, щоб привітатися з Асмодеєм. 

У мене було тільки кілька хвилин, щоб озирнутися навкруги та зрозуміти чи є шанси тікати з цього місця. Окрім брами та паркану, мене напружувала велика кількість людей у військовій формі. Всі вони мали при собі зброю і виглядали максимально страшно. 

— Не лови гав, маленька, — пролунало біля мого вуха, коли я знову поглянула на браму, яку зараз зачиняють. 

Бігти до неї не було сенсу. Тому я спокійно пішла за чоловіками. Так само спокійно я їхала ліфтом на 10 поверх і тільки ми переступили поріг пентхауса, як мене знову прорвало на сльози. 

Я була сама в приміщенні з двома дорослими, кремезними чоловіками, які могли зробити зі мною будь-що. Судячи з рівня охорони багатоповерхівки, звукоізоляція тут також має бути хорошою. А тому кричати немає змісту. Залишається тільки молитися і сподіватися на краще. 

— Асмодей, здається твоє дівчисько налякане. 

Той інший, чиє ім’я не запам’ятала, з подивом дивився на мене, я ж ніяк не могла зрушити з місця. Чоловіки спокійно пройшли до вітальні, а я далі мов вкопана стояла у передпокої. 

— Норо, підійди. 

Мені довелося зібрати всі сили, щоб наважитися зробити кілька кроків. Ноги були ватяними, але перечити я боялася. Краще зробити все як вони велять, щоб зайвий раз не роздратувати.

— Що ви зараз зі мною зробите? — на моє запитання чоловіки лише переглянулися. Я очікувала побачити якісь хтиві погляди, які б натякали на мою участь, але натомість отримала тільки посмішки. 

— Я не знаю, що ти там понавигадувала у своїй голові, маленька, але все те нісенітниці. Ніхто з тобою нічого немає робити, тому видихай.

Почуте мене і радувало, і дивувало. Бо тепер я взагалі не розуміла, що відбувається. 

— Навіщо ви мене сюди привезли?

— До Джейкоба ти не повернешся. Як ти могла зрозуміти, більше ти не його власність. Тому поживеш тут. Завтра Тайпан привезе тобі необхідні речі та продукти. 

— Чому ви мене просто не відпустите? 

— А тобі є куди йти, маленька? Ти не маєш ні житла, ні грошей, ні освіти. Єдині твої друзі давно покинули інтернат, а тому зв’язок буде важко з ними відновити. Ти абсолютно сама у великому і небезпечному місті. 

— Але…, — змахом руки мене змушують замовкнути. 

— Не перебивай мене, маленька. — Я тільки опускаю голову на зроблене зауваження. — Ти молода і вродлива, але цілковито беззахисна. Найменше, що тебе може чекати – зґвалтування в якомусь закутку. Ти хочеш такої участі 

— Ні, — тихо відповідаю я. 

— Отож, тобі краще спокійно прийняти мою допомогу і намагатися не вчинити дурниць. Я прекрасно знаю, що коїться у твоїй голові, а тому попереджаю одразу, маленька. Втекти ти звідси без мого відома не зможеш. Охорона відразу мені про це розповість. 

Асмодей сидить у кріслі широко розставивши ноги. Він повільно сканує мене поглядом з низу вверх, а по моєму тілу пробігають сироти. Складається враження, що цей чоловік справді бачить мене на скрізь і відчуває мої думки. І від цього стає моторошно. 

— Що ви попросите від мене на заміну? Я, можливо, і юна, але не наївна. Ваша опіка щось за собою потягне, чи не так? — Хотілося звучати впевнено, але мій голос шалено тремтів. 

— А дівчисько знає, що в житті не все так просто. Мені це подобається. — Я крадькома кидаю погляд на чоловіка, якого назвали Тайпаном і бачу, як він мені кліпає. На відміну від Асмодея, він мене не так сильно лякає.

— Це дівча з самого народження вже встигло натерпітися, брате. А тепер ще й опинилося у моїх руках. Доля її взагалі не любить. 

— Але судячи по твоїй щедрій пропозиції, ти вирішив поставити долю на місце і допомогти дівчині? 

— Саме так. 

Боже… це так ніяково стояти посеред кімнати доки двоє чоловіків мене обговорювали. Але вклинитися я не наважувалася. Краще злитися зі стіною і стати непомітною, ніж відчувати на собі пронизливі погляди. 

— Норо, познайомся з моєю правою рукою, Тайпаном. Про цю квартиру знає тільки він, а тому всі необхідні речі будеш отримувати від нього. Час від часу я також тут з'являтимуся і раджу не забувати дану мені обіцянку.

— Я зустрічатиму вас з посмішкою. Обіцяю… — У голові відразу спливли мої слова. 

— Тоді й ви не забувайте те, в чому мені присяглися. 

— Я не торкнуся тебе, маленька, доки ти цього сама не захочеш, — Асмодей знову повторює мені обіцянку, але цього разу при свідках.