Читати книгу - "Диво"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сивоок злякався, що пропустить, може, єдину нагоду, мерщій проштовхався наперед, став коло Міщила, сміливо глянув на князя, сказав рідною мовою:
– Зробити треба так, князю, щоб увесь світ дивувався, а земля наша щоб прославилась цим храмом.
– Мовиш по-нашому? – ворухнув бровою Ярослав і переступив покаліченою ногою. Забув про поважність, хворість давалася взнаки. – Мовиш по-нашому? Хіба не гречин єси?
– Русич. З Деревської землі.
– Як же опинився між ромеїв?
– Плутливі стежки в долі.
– Митцтво знаєш? – допитувався князь.
– Мусію він кладе, – втрутився Міщило по-ромейськи, але князь, здавалося, не звернув уваги на те, що той зрозумів їхню мову. А може, князь знав про їхнє походження, а тільки вдавав, що не відає.
– Все роблю, – сказав Сивоок, – і мусію кладу, і фрески малюю, і зиждительське діло знаю.
– Пощо ж гречини видають тебе за свого? – спитав Ярослав.
– Вигідно їм. Торгують славою і своєю і чужою. Усе в свою калитку.
– Бог єдин, – насупився князь, – і слава вся йде богові. Хто тебе навчив, од того й виступаєш.
– Художників не навчають, – сміливо мовив Сивоок, – їх приборкують. Отак, як диких коней-тарпанів. Не вчиш же їх бігати: вміють від народження. А чим більше приборкаєш, тим гіршим, повільнішим стане їхній біг. Краса в ньому вмре, розкованість зникне разом з дикою сваволею. Отак і художник.
– Та хто ж ти: кінь чи чоловік? – посміхнувся князь.
– На нього часто таке находить, – вміло втрутився Міщило, – мабуть, від придуркуватої дівки, яку з собою возить повсюди. Привіз і до Києва, князю.
Князь глянув на Сивоока якось непевно – чи то осудливо, чи то зневажливо, той і не злякався ні Міщилового викриття, ні князевого погляду, але наповзло на нього тяжке й непоборне, здавалося, що світ розламується, мов крихкий горщик, розруйновуються, розпадаються всі храми, монастирі, доми, що він їх ставив і прикрашав, і тільки він стоїть посередині цілий, неушкоджений, але весь у паланні дикого вогню і не може здобутися ні на порух, ні на слово.
– Мала церква, князю! – тільки й зміг вигукнути, лякаючись, що кинеться на Міщила й стане його душити або брязне ним об землю, топтатиме ногами. Був сам не свій. Ніхто не помічав Сивоокового стану. Князь спокійно переступив з ноги на ногу, знов поглянув на пергамен.
– Мала? – перепитав. – Чому ж мала?
– Бо мала! – знов гукнув Сивоок.
Міщило засміявся. Його тішила здитиненість Сивоокова.
– Митрополит Феопемпт прибув разом із нами, – нагадав він князеві, – ним утверджена церква також. Дивися, князю, тут довжина, тут ширина, як і церква Богородиці, поставлена твоїм отцем князем Володимиром. Три нави, над кожною – баня, бічні нави менші, бані над ними нижчі, камінь можна класти всякий, бо для божого храму важить не зоколишній вигляд, а серединний украс.
– Що скажеш? – звернувся князь до Сивоока.
– Мала церква, – повторив той.
– Що ж не казав про це своєму зверхникові там, у Константинополі?
– Збагнув це лиш тепер. Коли побачив Київ. Побачив і не впізнав. А що буде далі, коли обведеш новими валами, князю?
Ярославові сподобалися останні Сивоокові слова, однак висновок із них зробив трохи несподіваний.
– Зроблю Київ суперником Константинополя, – сказав він, повертаючись до свого столу. – А для цього все зробимо, як у ромейськім стольнім городі: церкву Софії, Золоті ворота, монастирі, храми, грища, палати…
Сивоок мовчки відступив. Згасав у ньому той спалах, що кинув його наперед до князя, незвичність Ярославова теж мовби відразу потьмарилася, як тільки вимовив він слова про Константинополь. Знов те саме! Знов повторення й наслідування. Ніхто не думає про те, що найвища цінність – бути самим собою. Ні, треба позичати. Позичили бога в ромеїв, тепер позичають усе й до бога, навіть здібностей наче своїх немає – треба просити їх у ромейського імператора, і талант лиш тоді талант, коли привезуть його з чужини. Чому так? Колись на цій землі жили справжні митці, які в тяжкій творчій напрузі з нічого видобували барви й кшталти і прикрашали життя отак хоч би, як прикрашено оці княжі сіни, а тепер з’явилися тільки розповсюдники чужого вміння, такі, як Міщило, – а вони, виходить, і милі князям? І цей, з розумними очима, з стриманим, людяним голосом, позбавленим жирної пиховитості, як у всіх можних, він теж не може відійти від усталеності, йому теж хочеться запозичити вже готове. Константинополь! Справді, великий і славний город, зібрано там безліч чудес. Але чому Київ має бути схожим на нього? Хай живе неоднаковість, слава відмінностям!
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Диво», після закриття браузера.