Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

же час треба було аргументовано відреагувати на сумніви скептично налаштованих мислителів. Досить сильний аргумент висунув у 1845 р. К. Маркс, хоч уперше він був опублікований лише у 1888 р. Маркс писав: «Питання про те, чи властива людському мисленню предметна істинність, - то зовсім не питання теорії, а практичне питання. На практиці повинна доводити людина істинність, тобто дійсність і могутність, поцейбічність свого мислення. Суперечка про дійсність чи недійсність мислення, яке ізолюється від практики, є суто схоластичним питанням»[519]. Маркс слушно звернув увагу на те, що в межах самої гносеології і виключно її засобами не можна остаточно спростувати аргументи агностицизму і довести пізнаваність світу. Кінцевим аргументом на користь позитивної відповіді може бути тільки практичне переконання в відповідності наших знань дійсності.

Другим фундаментальним питанням гносеології є таке: що лежить у основі пізнання? Мова йде про мотиви пізнавальної діяльності, про спонукальну причину пізнання. З цього приводу Арістотель писав: «Всі люди від природи прагнуть до знання. Доказ тому - потяг до чуттєвих сприйнять: адже незалежно від того, чи є від них користь, чи ні, їх цінують ради них самих...»[520]. Серед усіх видів знань Арістотель більш за все цінував філософію. До філософії людей спонукує подив. І до знання, продовжував далі античний філософ, люди почали прагнути заради розуміння, а не заради якоїсь користі. Ці вислови не значать, що Арістотель не вбачав цінності в інших знаннях, але все ж філософське, як цілком безкорисливе знання, він вважав найблагороднішим.

З різними нюансами такий підхід до основи пізнання зустрічається й донині. І дійсно, можна знайти багато свідчень таких безкорисливих потягів до знань. Але коли ми вирішуємо питання про спонукальну основу пізнання стосовно всього людства, яке йде на все більші й більші витрати на наукові дослідження, то треба, мабуть, пошукати більш приземлену причину, а саме звернутись до тієї ж таки практики. Стимулом до пізнання ставали і стають реальні проблеми, які виникають з реальної взаємодії людини зі світом. І, мабуть, знову таки правий був Маркс, який говорив, що спочатку пізнання було органічно вмонтованим у повсякденну практичну діяльність, і лише пізніше, завдяки розподілові праці, з’явились категорії людей, для яких пізнавальна діяльність стала окремою професією.

Третє питання гносеології - який характер має пізнавальний процес? Включно до XVIII ст. пізнання розумілось як пасивний процес відображення реальності у людському мозку, пізнання як споглядання. «Образ, - зауважує Р. Рорті, - полоненим якого є традиційна філософія, уявляє розум у вигляді величезного дзеркала, що містить різні репрезентації, одні з яких точні, а інші - ні»[521]. Сучасна гносеологія відкидає таке розуміння. Пізнання є творчим актом взаємодії суб'єкта і об'єкта. Людина відтворює не тільки те, що є, але реалізує й нові потреби, інтереси, цілі, що виростають з життєдіяльності, з практики (не з простої цікавості, не з голої жадоби до знань), і виявляє активність у вибиранні предмета й засобів пізнання, у певній спрямованості пізнавальної діяльності, її проективності.

Пізнавальна діяльність здійснюється в декількох напрямках, які можна називати видами пізнання. При виділенні видів враховується ряд ознак: предметна спрямованість пізнання, форма знання та інші.

1. Повсякденне (буденне) пізнання. Теорії стосовно навколишнього світу створюють одиниці людей, а пізнання стосується всіх, і всі люди безпосередньо і повсякденно причетні до пізнання. Повсякденне пізнання - це добування знання у світі і про світ буденного життя, це знання, що визначає поведінку кожного у повсякденному житті, яке для нього - найближча реальність. Завдяки перебуванню в світі людей з моменту народження, індивід через виховання, засвоєння мови сприймає соціальну навколишність упорядкованою. Засвоюючи мову, виражені через неї норми, правила, рецепти діяльності, людина осягає порядок світу, зіставляє засвоєний досвід інших зі своїм власним і навчається жити в соціумі. Люди у процесі буденного пізнання і відповідній життєдіяльності користуються схемами типізації й об'єктивації (ними являються знаки, системи знаків), рецептами. Далі йде хабітуалізація (перетворення в звичаї) напрацьованого, його поступова інституціоналізація і, нарешті, легітимація[522].

2. Наукове пізнання. Результатом пізнавальної діяльності в сфері науки є наукове знання. Тому питання про специфіку наукового пізнання пов'язане з питанням про сутність і виникнення науки. Спеціалісти з історії науки по-різному відповідають на ці питання. Розглянемо деякі варіанти відповідей.

За одним з них, наукове знання - це знання, на основі якого можна перетворювати природу, світ. У такому разі наука виникла була б близько 10 тисяч років тому, в часи «неолітичної революції», в період переходу від економіки, заснованої на присвоюванні готових продуктів природи, до економіки, що виробляє продукти (землеробство, скотарство), оскільки тут вже необхідні були елементи наукових знань. Але цьому є заперечення, яке полягає в тім, що ремісництвом і сільськогосподарським виробництвом можна займатись і на основі буденного, стихійно складеного знання.

За другим варіантом, наукове знання, на відміну від буденного, - теоретичне. Останнє значить, що це є знання систематизоване (у ньому одне положення пов’язане з іншим) і логічно обґрунтоване, доведене, в ньому судження спираються не на авторитет, традицію, а на логічний висновок. Така форма знання вперше виникла у Греції античної доби, і це є перш за все математика, становленню якої посприяла філософія, котра теж була формою раціонального, упорядкованого знання. Якщо погодитись з таким варіантом, то синонімом науки стосовно античності буде математика. А філософія? Була вона в цьому смислі наукою, чи ні? Виходячи з визначення науковості, математика і філософія будуть двома варіантами науки для часів античності. Однак, якщо глянути на відношення античної математики й філософії до дійсності, то філософія була ближчою до життя. Знавець історії науки російсько-французький філософ Олександр Койре