Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Мій біль утишився у ритмі їзди, і я знову пригадав зустріч, від якої вшився. Не складно було збагнути Джерардове ставлення, тим більше, що він уже заявляв мені про свої підозри і попереджав. Але що б не трапилося з Брандом, обрано було найгірший для мене час, тож я цілком справедливо запідозрив, що хтось намагається сповільнити мене або зовсім спинити. Пощастило, що під рукою був Ґанелон: у гарній фізичній формі та з міцними кулаками, якими правильно скористався у слушний час. Стало цікаво, що ж робив би Бенедикт, якби нас було тільки троє. Здавалося мені, що він би просто чекав — і втрутився би останньої миті, аби не дати Джерарду вбити мене. Наше з ним перемир'я не надто мене втішало, і все ж воно краще за попередній стан речей.

І знову я замислився: а що ж трапилося з Брандом? Невже Фіона і Блейз таки дістали його? Чи він вирішив власноруч скоїти запропоновані ним убивства, але отримав удар у відповідь, і його витягли через Козир обраної жертви? Чи, може, його давні союзники з Дворів Хаосу таки дісталися до нього? Чи його нарешті наздогнали рогорукі охоронці з вежі? Чи, може, усе трапилося так, як я сказав Джерарду: випадкове поранення в нападі гніву, а потім — гарячкова втеча з Амбера, щоби деінде плести свої інтриги?

Коли одна й та сама подія викликає стільки питань, складно заснувати відповідь на чистій логіці. Потрібно було розсортувати ймовірності, щоби мати на що спиратися, коли випливе більше фактів. Водночас я ретельно міркував про сказане ним, розглядаючи його підозри в контексті того, що мені наразі відомо. За єдиним винятком: я не мав сумнівів щодо більшості фактів. Надто ретельно він вибудовував усю конструкцію, щоби так просто було зламати її — хоча він мав удосталь час, аби продумати все. Ні, було в його способі викладу подій щось таке, що мало спрямувати мене по хибному сліду. І його нещодавня пропозиція тільки переконала мене в цьому.

Старий шлях звивався, то розширюючись, то звужуючись, тікаючи вниз на північ, у густющий ліс. Той ліс практично не змінився. А шлях був таким самим, як і багато століть тому, коли ще зовсім юнаком їздив я тут верхи заради щирого задоволення, їздив і досліджував широченне зелене королівство, що простягалося заледве не на весь континент, якщо не тікати в Тінь. Добре було би знову повештатися тут, так само безтурботно, як і тоді.

Через годину я занурився в ліс настільки, що дерева почали видаватися подібними до височенних темних веж, а сонячні промені на найвищих гілках скидалися на гнізда феніксів. Вологий, м'який присмерк згладжував обриси пеньків та стовбурів, куп сухостою і замшілих валунів. Попереду через стежину проскакав олень, не довіряючи бездоганному сховку в гущавині праворуч від мене. Щебетання птахів лунало навкруги — але ніколи надто близько. Вряди-годи я натрапляв на сліди іншого вершника. Деякі з них були доволі свіжими, але вони не лишалися довго на путівці. Колвір уже доволі давно зник з мого поля зору.

Стежина знову потягнулася вгору, і я знав, що скоро сягну вершечка маленького кряжа, проскочу між скелями і спускатимуся знову. Чим вище я піднімався, тим дерева тоншали, аж доки переді мною не відкрився шматочок неба. Він збільшувався, поки я піднімався, а коли сягнув вершини, то подув віддалений крик птаха, що вибрався на полювання.

Підвівши погляд, я побачив великий чорний силует, що кружляв і кружляв високо наді мною. Я квапливо поминув валуни і трусонув повіддя, аби кінь їхав швидше, позаяк шлях розчистився. Ми занурилися вглиб, щоби знову опинитися під захистом більших дерев.

Щойно ми зникли, птах закричав, але нам удалося дістатися до тіньового прихистку без пригод. Я поступово сповільнився і прислухався, але з піднебесся більше не долинало тривожних звуків. Ця частина лісу дуже скидалася на ту, що лишилася ліворуч, по той бік хребта, за винятком струмочка. Спершу ми прямували вздовж нього, потім нарешті перетнули його вбрід. Далі стежина розширилася і трохи посвітлішала, оскільки дещиця сонячного проміння змогла пробитися до нас, висвітливши з пів ліги[91] шляху. Ми вже майже здолали достатню відстань, щоб я починав проводити дрібні маніпуляції з Тінями, які виведуть мене на шлях до Тіні Земля, місця мого колишнього вигнання. І все ж починати тут було важкенько, тому варто було проїхати ще трохи. Я вирішив заощадити власні сили і не мучити коня, тим більше, що їзда було доволі комфортною. Нічого загрозливого не траплялося. Можливо, той птах — просто дикий мисливець.

А втім, лишень одна думка хвилювала мене упродовж усієї поїздки.

Джуліан...

Арден — то Джуліанів край, тут патрулюють його лісники й завжди таборяться його війська — охоронці суходільного кордону Амбера, котрі завжди готові його захищати як проти природних лих, так і проти непроханих гостей, що виникають на межі з Тінню.

Куди подався Джуліан з палацу в ніч після нападу на Бранда? Якщо він просто хотів заховатися, то йому не потрібно було тікати далі, ніж сюди. Тут він мав силу, його захищали свої люди — та й знав він ці володіння значно краще, ніж решта з нас. Цілком імовірно, що просто зараз він неподалік. А ще він любив полювати. Мав і церберів, і мисливських птахів... Пів милі, миля...

І саме тоді я почув звук, якого боявся найбільше. Пронизуючи зелень і затінок, пролунали ноти мисливського рогу. Вони долинали з-поза мене, ліворуч від шляху.

Я погнав коня галопом, і дерева обабіч дороги злилися в невиразну смугу. Шлях тут був прямим і рівним, що давало нам перевагу.

А тоді позад мене ревіння розірвало ліс — воно скидалося на глибокий кашель чи гарчання, що виривалося із могутніх легень. Я гадки не мав, хто ж був здатен на такий звук, але точно не пес. І навіть не цербер. Я озирнувся, але не помітив погоні. Тож тихенько рушив далі, трішки поговоривши до Барабана.

Через певний час із лісу праворуч пролунав тріск, але ревіння не повторилося. Я знову кілька разів озирався, але так і не зміг розгледіти, що ж там таке діється. Невдовзі я