Читати книгу - "Лабіринт"

— Це була війна не за віру, а за землі, — сказав він. — Після захоплення Ціутата в серпні 1209 року Симона де Монфора було обрано віконтом, не зважаючи на те, що Раймон-Роже Тренкавель усе ще був живий. Сучасному розуму важко збагнути наскільки безпрецедентно великою була така образа. Це було зроблено поза всіма традиціями і супроти усілякої честі. Війна фінансувалася почасти за рахунок викупів, сплачуваних одними відомими сім’ями іншим. Доти землі навіть засудженого за злочин сеньйора не могли бути конфісковані й віддані іншому власникові. У ті часи не існувало гірших проявів зневаги, ніж ті, з якими завойовники з півночі ставилися до мешканців південних теренів.

— А що трапилося з віконтом Тренкавелем? — запитала Еліс. — Я бачила згадки про нього повсюди в Сіте.

Беяр згідливо кивнув.

— Він був людиною, вартою пам’яті. Він помер — був убитий — після тримісячного ув’язнення в тюрмі Шато Комталь у листопаді 1209 року. Де Монфор оголосив, що він помер від облогової хвороби, як тоді називали нинішню дизентерію. Але ніхто в це не вірив. На території Каркассони виникали одиничні повстання та вибухали бунти, поки де Монфор не був вимушений щорічно сплачувати утримання дворічному сину і спадкоємцеві Раймона-Роже у розмірі трьох тисяч монет, діставши натомість його офіційну відмову від земель віконта.

Раптом у пам’яті Еліс промайнуло обличчя побожної, серйозної жінки, гарної і відданої своєму чоловікові та сину.

— Пані Агнес, — пробурмотіла Еліс сама до себе.

Певний час Беяр пильно дивився на неї, а потім тихо сказав:

— Про неї також є згадка в межах поселення. Де Монфор був відданий церкві. Він — можливо, тільки він — серед хрестоносців вірив, що так виконує Господню волю. Він установив податок з кожного обійстя на користь церкви, наклав десятину на перші фрукти, як це робили на півночі.

Поселення було захоплено, але фортеці Мінерв, Чорних гір та Піренеїв відмовилися здаватися. Педро Арагонський відмовився визнати Монфора за свого васала; дядько віконта Тренкавеля, Раймон VI, повернувся до Толози; графи Невера та Сен-Поля, а також інші, як-от Гі д’Евре, рушили назад — на північ. Симон де Монфор дістав у володіння Каркассону, але він був ізольований.

Купці, дрібні крамарі, ткачі — усі приносили біженцям новини про облоги й битви, подекуди гарні, а іноді погані. Здалися Монреаль, Пріксан, Савердюн, Пам’єр, Кабаре було захоплено силою. Навесні 1210 року, після тримісячної облоги, Монфор, нарешті, узяв місто Брам. Він наказав своїм солдатам оточити розбитий гарнізон і виколоти захисникам очі. Не осліпили тільки одного, якого змусили вести цю понівечену процесію через усю країну аж до Кабаре. Таким було чітке попередження всім, хто ще опирався: марно сподіватися на помилування.

Жорстокість і гоніння поширювалися. В липні 1210 Симон де Монфор обложив гірську цитадель Мінерв, що була із двох боків захищена природними гірськими ущелинами, прорізаними річками упродовж тисячі років. У горах, вище поселення, Монфор установив trébuchet[182], відому як La Malvoisine, себто «поганий сусід». — Беяр замовк і обернувся до Еліс. — Там досі стоїть її модель. Дивно бачити це. Протягом шести тижнів де Монфор бомбардував селище. Коли нарешті Мінерв упала, сто сорок катарських священників відмовилися зректися віри й були разом спалені на очищувальному вогнищі.

У травні 1211 року після місячної облоги французи захопили Лавор. Католики називали те місто справжнім лігвищем Сатани. У певній мірі вони мали рацію: там був престол катарського єпископа з Толози, а також сотні священників обох статей жили там мирно й відкрито.

Беяр підніс келих до вуст і випив трохи вина.

— Майже чотириста вірних і священників було спалено, включно з Амаорі де Монреалем, що очолював опір, та його вісімдесятьма рицарями. Підмостки ешафоту провалилися під їхньою вагою, тому французи були змушені перерізати їм горлянки. Розпалені жагою крові, завойовники гасали містом, розшукуючи пані Гіранду, володарку поселення, під чиїм захистом там жили «добрі люди». Вони таки схопили нещасну жінку і поводилися з нею дуже брутально. Солдати тягли її вулицями, неначе звичайну злочинницю, потім кинули до криниці й закидали камінням. Пані Гіранда була похована живцем. Чи, можливо, втопилася.

— А наші герої знали, наскільки все кепсько? — спитала Еліс.

— Алаїс та Саже, звісно ж, чули деякі новини, але зазвичай через кілька місяців після самої події. Війна усе ще тривала переважно на рівнинній території. Вони жили просто, але були щасливі в Лос-Cepec разом із Харифом. Алаїс і Саже збирали хмиз, солили м’ясо для довгих і темних зимових днів, навчалися пекти хліб й укривати соломою дах, щоб захистити себе від грози.

Голос Беяра знову став тихим.

— Хариф навчив Саже читати й писати спочатку на langue ďOc[183], а потім мовою загарбників, а також навчив його трохи арабської та єврейської мови, — Беяр посміхнувся. — Саже був не надто натхненним учнем і надавав перевагу фізичним вправам перед розумовими, але за допомогою Алаїс він стійко продовжував своє навчання.

— Мабуть, він хотів їй щось довести.