Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Ісусе Христе, що б лишень це мало означати?

— Це я, — протяжно прошепотілося мені.

Затим гучніше.

— Я подолав увесь цей шлях, аби віднайти тебе, — мовив тихцем.

— Що далі? — під ніс проказала тінь.

Позаду за спиною повисла щільна запона дощу. Спалахували блискавиці. Втім, від грому ні слуху ні духу не було.

— Констанс, — я врешті звернувся до темного силуету, заниканого на високій полиці й загорненого у тінисту завісу дощу, — послухай-но.

Відтак я вимовив своє ім’я.

Залягло мовчання.

Я заговорив знову.

«О Господи, — подумав я, — вона й справді мертва!»

— Із мене досить! Виходь, чорт забирай, виходь!

Тінь злегка повернулась і стенула плечима: хай там як, це трапилося.

Тінь нагорі з безликим обличчям заметушилася, почала дихати простіше.

Мені майже не вдавалося почути цю тінь, радше прочував її єством.

— Що? — видихнула вона.

Я збадьорився, втішаючись проявам життя, будь-яким, будь-якому пульсу.

— Мене звати… — я повторив своє ім’я.

— Оу, — пробурмотав хтось.

Мене наче ошпарило, немов підбурило до швидшого темпу. Я відхилився від дощу, поринаючи у простір могильної холоднечі.

— Я прийшов порятувати тебе, — прошепотів.

— Невже? — пробурмотіло.

І ті слова були нічим іншим, як благеньким танком комара, який вишивав у повітрі, нечутним, ні, принаймні не тут. Як тільки покійниця може розмовляти?

— Добре, — здійнявся шепіт. — Там ніч?

— Навіть не думай спати! — скрикнув я. — А то поспиш і не захочеш повернутися! Не помирай!

— Чому б це? — прокотилося буботіння.

— Тому що… — заковтуючи повітря, відповів я. — Тому що я так кажу..

— Кажеш… — почулося зітхання.

«Ісусе Христе! — подумав я, — говори щось!»

— Говори, — мовила дрібна тінь.

— Виходь! — промимрив я. — Тут тобі не місце!

— Місце, — вчулося легке шурхотіння.

— Ні! — скрикнув я.

— Моє місце, — долинуло дихання у тіні.

— Я допоможу тобі вирватися, — запевнив я.

— Із чого? — запитала тінь, а тоді в пориві нечуваного страху додала: — Вони щезли. Розчинились у повітрі!

— Вони?

— Зникли! Вони просто мали кудись запропаститись! А чи ні?

Нарешті блискавка увігналась у темну землю, а грім вгатив у могилу. Я обернувся, аби поглянути на кам’яні луки, пагорби зі сяйливими плитами, з яких зникали імена, захлинаючись у проливні. Плити і каміння променіли, засвічуючись від вогнів, що зароджувались у небі, й поставали у вигляді імен на дзеркальному склі, світлин на стінах, обведених прізвищ у нотатнику, але тут раптом імена із дзеркал і дати як в трубу вилетіли, фото осипались зі стін, фільми ніби проткнулись у проектор, а затим на срібному екрані почали гарцювати за десять тисяч місяців звідти. Світлини, дзеркала, кінострічки. Кінострічки, дзеркала, світлини. Імена, дати, імена.

— Вони все ще там? — запитала тінь із верхньої полиці склепу. — Там, надворі, під дощем?

Я роззирнувся довкола, зосереджуючи зір на протяжному схилі погребальної місцини.

Дощ хлющив по дюжині, сотні, тисячі каменів.

— Вони не повинні тут бути, — сказала вона. — Я гадала, що вони забралися назавше. Одначе згодом вони заходилися гримати у мої двері, будити мене. Я попливла до своїх друзів, тюленів. І, незважаючи на те, наскільки далеко я б не запливала, вони все одно чатували на мене, стоячи на березі. Шептії, які з усіх сил намагалися нагадати мені про те, що хотілося забути.

Її заполонило вагання.

— Тож, оскільки мені було не до снаги відірватися від них, я мала вбити їх одну за одною, одну за одною. Ким вони були? Мною? Тому то я й погнала за ними, аби вони натомість не наздогнали мене; одну за одною я знаходила, де вони були поховані й перезахоронювала їх. У тисяча дев’ятсот двадцять п’ятому, тоді у двадцять восьмому, тридцятому, тридцять п’ятому. Вони повинні були залишитися там назовсім. Зараз час розпластатись і поринути у вічний сон, або ж вони, ймовірно, можуть зв’язатися зі мною о третій ранку. Отож, де я?

Ззовні склепу дощило. Всередині ж повисла довга мовчанка, потім я мовив:

— Ти тут, Констанс, я теж тут, слухаю тебе.

По хвилі вона завела своєї:

— Невже усі вони пішли, на узбережжі не зосталося ні душі і я можу повернутися до моря, аби поплавати, не страхаючись нічого?

— Так, Констанс, вони поховані, — заспокоїв її я. — Ти виконала роботу. Хтось повинен був простити тебе за те, що хтось мав виявитися Констанс. Виходь.

— Навіщо? — поспитав голос із верхньої полиці могили.

— Тому що, — сказав я, — хай як дивно не звучало б, але ти потрібна. Тому благаю: перепочинь хвилинку, затим простягни мені руку, дозволь тобі допомогти спуститися. Ти чуєш мене, Констанс?

Небо примеркло. Згасли вогні. Лив дощ, розмиваючи каміння, плити й імена, імена, жахливі імена, вирізьблені в останню путь та розчинені у траві.

— Чи вони пішли? — долинув знетямлений шепіт.

Мої очі по береги наповнилися краплями холодного дощу.

— Так!

— Так?

— Так, — підтвердив я. — На кладовищі ні душі. Фото пооблітали. Дзеркала очищені. Тепер залишились тільки ти і я.

Дощ омивав незриме каміння, що потопало у наводнених травах.

— Виходь, — упівголоса повторив я.

Далі дощило. Дорогою збігала вода. Пам’ятники, каміння, плити й імена щезали у її потоках.

— Констанс, є ще дещо.

— Що саме? — шепнула вона.

Після чималої заминки я проказав:

— Фріц Вонг чекає. Сценарій завершено. Декорації розкладені, цілком готові.

Заплющивши очі, я стражденно силкувався покопирсатись у пам’яті.

Навпісля таки нарешті пригадав: «Якби не мої голоси, я б геть упав у розпач».

Посумнівавшись трохи, я надумався вести далі: «Вчуваю голоси у своїх дзвонах. Дзвони долинають з небес, їхнє відлуння подовжується. Вони злягають у супокої сільських околиць, он де мої голоси. Без них я б споневірився».

Тиша.

Тінь заворушилася. Білий силует почав виповзати з теміні.

Спершу показалися кінчики пальців, затим її долоні й урешті — витончена рука.

Тоді, після довгого мовчання, почулися глибокий вдих та видих. Констанс не витерпіла: «Я сходжу».

Розділ сорок сьомий

Буревій стишився. Здавалося, наче його ніколи й не було. Небо випогодилось, ані хмарки ніде, свіжий вітер наче збирався очистити дзеркало, думки, закликаючи почати усе з чистого аркуша. Я стояв на березі навпроти арабської фортеці Реттіґан, у товаристві Крамлі та Генрі, переважно мовчки, а Фріц Вонг вивчав сцену, міркуючи над великими і малими планами.

Усередині будинку двоє чоловіків у білих комбінезонах шмигали, наче тіні, нагадуючи прислужників, які крутяться біля вівтаря — ох, ці бурхливі безмежні асоціації письменників; мені дико кортіло, аби переді мною постав отець Реттіґан, одна з тих постатей у білому одіянні, які ладні очистити будинок завдяки кадильниці з фіміамом та бризкам святої води; постав для того, щоб освятити це місце, яке, ймовірно,