Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Вони стали біля поручня. Артур обійняв її, стоячи ззаду і мовчав. Притулився щокою до її голови і дивився на воду. Злата відчувала, як гупає його серце, його важке гаряче дихання обпікало її шкіру. Артур був напружений. Руки, що лежали на її животі, на дотик були просто залізні від напруги. Злата, не порушуючи мовчанки, поклала свої долоні поверх його. Поступово його дихання почало вирівнюватися. Артур заспокоювався.

Пара качок з виводком своїх каченят припливли до них, сподіваючись на гостинці, але у них з собою нічого їстівного не було. Пернаті чекали, нікуди не відпливали. До альтанки заскочила білява дівчинка, років п’яти, в рожевому капелюшку і, вилізши на лавку, почала ламати й кидати качкам хліб. Птахи почали активно його ковтати, на місце бенкету тут же поспішили інші качки і згодом їх назбиралось доволі багато. Дівчинка весело сміялась, спостерігаючи їхню метушню. А Злата й Артур спостерігали за дівчинкою.

— Вони такі кумедні, — сказала мала весело й поглянула на них, — особливо їхні малі смугасті дітки. Вони коли пірнають, то так смішно виставляють свої лапки, правда?

— Правда, — кивнула Злата, розглядаючи миле дитяче личко.

— Ми тільки сьогодні приїхали, мама обіцяла, що я ще буду годувати кроликів! А ви тут давно?

— Приїхали вчора, — відповіла дівчина з посмішкою.

— Я Таміла. А ти?

— Злата...

— Дуже приємно. Мама сказала, що я ще покатаюся на поні! Ви бачили тут поні?

— Так, отам, — Злата кивнула в бік конюшень.

— Таміло! — гукнув жіночий голос.

— Ще побачимося, — дівчинка, подарувавши їм на прощання усмішку, поспішила до мами.

— Таміла така мила, — сказала Злата, коли дівчинка пішла.— Гарне ім’я, правда?

Артур не відповідав.

— Пробач… — промовив Артур трохи згодом.

— Тобі нема за що вибачатися.

— Це була не найкраща ідея привезти тебе сюди, знаючи, що тут буде Денис…

— Мені тут подобається… є неприємний момент, але ти все владнав, — Злата погладила його руки у себе на животі.

— Я нічого не владнав, він заспокоїться… Якби я не пив, то ми б поїхали звідси прямо зараз, а так — доведеться чекати до завтра.

— Ми можемо нікуди не виходити, або піти кудись, де його точно не буде. Наприклад, корт. Ти колись грав у теніс?

— Здається, ні.

— Я теж. Можна піти спробувати завтра. І ще тир. Стріляти я теж не вмію. Ти вмієш?

— Вмію…

— Навчиш?

— Навчу, але навіщо це тобі? — Артур здивувався такому її проханню.

— Як казав мій дід: “Вміння за плечима не носити”. Хай буде.

— Мій теж так каже.

— Два заняття на завтрашній день я нам вже знайшла, а поїхати зможемо ввечері. Або лишитися.

— Не заперечую, а що будемо робити зараз?

— Підемо обідати. Тобі так точно потрібно закусити.

— Пішли…

Пообідали вони вдвох і пішли прогулятися комплексом. Знайшли лабіринт, посаджений з кущів тису, в центрі якого був невеличкий водограй. Розглядали альпійські гірки, і Артур сказав, що хотів би щось подібне зробити біля їхнього майбутнього будинку. Златі теж подобалися нагріті сонцем валуни, на яких можна було сидіти, в оточенні різних видів ялівцю. Артур розповів їй історію про джин, який отримують в результаті перегонки настоянки з ягід ялівцю, що винайшов його голландський аптекар як ліки від чуми, і його спочатку продавали в аптеках, називався genever, але англійці скоротили його до gin. Що популярний коктейль джин-тонік було створено британцями в Індії в дев’ятнадцятому столітті. Тонік містив хінін, який використовували для запобігання малярії і був тоді дуже гіркий — солдати відмовлялися його пити, і англійські офіцери додали до тоніку джин з цукром та соком лимону, щоб зробити напій смачнішим. Таким чином, англійські солдати охоче вживали профілактичний засіб проти малярії, а людство отримало популярний і досі коктейль… Злата підсумувала, що ялівець вони точно посадять, бо це дуже гарно, а от стосовно настойки — сумнівається.

Артур багато знав і вмів цікаво розповідати, час минув досить швидко. Подзвонив Тоха, сказав, що вони всі зібралися на вечерю. Вечеряли вже разом з усіма. Денис був присутній, але мовчав, переважно лише пив. Наталі не було: вона поїхала додому ще вранці, посварившись із Дєнею. Злата несподівано для себе зрозуміла, що не сердиться на Дениса, їй було його шкода. Три невдалі шлюби, чужа дитина… Вона не уявляла, як так можна було вчинити? Невже та жінка настільки підступна? Він же міг і прийняти її дитину, якби вона чесно про все розповіла… Як, власне, і перша дружина. Обманювати було не обов’язково. Хоча, у пам'яті спливала фраза Артура, що “люди часто судять про когось і оцінюють людину по собі.”

Злата судила по собі. Вона б так не змогла…

Намагалася не дивитись на Дениса, але він знову сидів майже навпроти, і це не дуже виходило.

Маленька Таміла, зайшовши з мамою до зали, побігла вітатися до Злати і захоплено розповіла їй про поні, як їх звати, які вони гарні й слухняні, а потім побігла до мами, пояснюючи на ходу, що то її знайома тьотя, з якою вона годувала качок, і вона мала їй все розповісти.