Читати книгу - ""Каселона". Природний добір, Олена Гриб"

***

/Версана/

Атрік ненавидів лікарні і мав для цього всі підстави, але нинішнє перебування у стінах медзакладу разюче відрізнялося від попередніх.

Він прокинувся у великій світлій одномісній палаті зі сліпучо білими стінами, блідо-зеленою підлогою та ніжно-блакитною стелею. Зручне, без вм’ятин і твердих випуклостей ліжко миттю відреагувало на бажання підняти голову і змінило свою форму. На екрані бездротового біоконтролера скакали стовпчики цифр – пульс, тиск, температура тіла та десятки показників, які Атріку ні про що не говорили.

Віддалік, на акуратному столику без слідів діяльності попередніх пацієнтів, стояли живі квіти – пишні, сині, з наклейкою на скляній вазі «гіпоалергенно». Працював невидимий кондиціонер, і це тішило найбільше, бо від відсунутих фіранок і прочиненого вікна йшла відчутна літня спека.

– Ти справжній герой… Хочу тебе… – прошепотів поруч хриплуватий жіночий голос.

Атрік заплющив очі і вирівняв неслухняне дихання. Він чув, що після анестезії бувають галюцинації. Треба просто почекати, і світ повернеться в норму. Можливо, квіти теж зникнуть. Чомусь це засмучувало.

На його груди лягли впевнені долоні і почали дбайливо сантиметр за сантиметром розривати лікарняну сорочку. Один із обережних рухів зачепив плече, і Атрік скрипнув зубами від болю.

– Пробач… Я дуже незграбна… Але це не страшно, ми завжди можемо покликати медсестру.

«Нічого собі глюки!» – він задоволено усміхнувся і вирішив не втрачати момент. Коли ще випаде шанс погуляти на славу? Мозок, нехай і затуманений ліками, пам’ятав: найближчими тижнями Атріка Реббіта чекає хіба що роман із підгузком для дорослих, а потім – незграбний протез (пощастить, якщо лише один) із категорії «краще, ніж нічого».

– Ти мені одразу сподобався… Є в тобі щось… Мій герой…

Атрік розплющив очі. Стомлена свідомість правильно впізнала голос. Це була асіанка, ех… Висока, гнучка, в обтислому спортивному одязі, вона дивилася з такою пожадливістю, що біоконтролер не встигав змінювати цифри на екрані.

– Ліно?..

– Тсс… – Ар Лі На нахилилася, несподівано ласкаво торкнулася пальцем губ Атріка. – Мене виженуть, якщо зловлять. Я влізла сюди крізь вікно і тікати поспіхом не збираюся.

Гарна фантазія… І, головне, своєчасна, а то думати про каліцтво було зовсім несила.

– Навіщо, Ліно?

Асіанка залізла на ліжко, сіла верхи, легко стиснула Атріка стегнами.

– Я боюся випадково заподіяти шкоду звичайним чоловікам, – прошепотіла, здираючи залишки його сорочки. – А тут лікарня. Якщо щось трапиться, тебе одразу врятують.

– Логічно. – Мозок несміливо намагався мимрити щось на кшталт: «Краще залишмося друзями», але йому вже явно не вистачало кровопостачання, тож його думка нікого не хвилювала. – У мене дірка в боці. – Про це все ж таки мало сенс попередити. – А ще бракує однієї чи двох кінцівок, точно не пам’ятаю.

Ліна поцілувала Атріка, і біоконтролер жалібно запищав.

– Жартівник… Ти завжди такий балакучий у ліжку? Тихіше, бо я можу й передумати.

Вона не поспішала роздягатись, і це було неправильно. Атрік потягнувся до бретельок на її спортивному топі, невимовно сумуючи за втраченою рукою. Однією лівою тут не впоратися. Точніше, не справити гарне враження, а взагалі він був готовий працювати хоч зубами.

– Пригальмуй, герою, ми нікуди не квапимося. – Ліна перехопила його зап’ястя і м’яко притиснула до гладенького молочно-білого простирадла. – Тобі не можна рухатись, але це не проблема.

– У мене є рука. – Атрік витріщився на невідомо як відрощену частину тіла. – Вона там. На місці. Я її відчуваю.

– А більше ти нічого не відчуваєш? – Пестощі асіанки стали відвертішими. – Мені старатися краще? Я багато чого вмію… Тобі таке й не снилося.

Двері відчинились і швидко зачинилися, по світлій плитці підлоги застукали підбори.

– Ліно! Ми так не домовлялись! – розлютована Фанні говорила на подив голосно і чітко. – Ти обіцяла віддати його мені!

– Я сказала, що після лікарні він буде твоїм, – заперечила Ар Лі На і ненароком зачепила поранений бік Атріка, але він на це не відреагував. – Іди звідси.

– Ти просто бавишся, а я люблю його! – наполягала надзвичайно смілива Фанні.

– Ти вдячна та дурна. Це не любов.

– Він мій, Ліно! Злізь із нього негайно, а то я викличу охорону!

– І вони виженуть нас обох. Ти ж теж прийшла потайки.

– Ліно, ну будь ласка! Хай він сам вибере!

«Горіти мені в пеклі за такі фантазії», – якби Фанні не мала вигляду красуні зі своїх колишніх фотографій, Атрік відправив би її додому, щоб не заважала, але язик не повертався вказати на двері тендітній білявці в червоній сукні з відкритою спиною.

– Залишайтесь обидві, мене вистачить на всіх. – Це здавалося ідеальним рішенням.

Вони із сумнівом перезирнулися.

– А так можна? – невпевнено уточнила Фанні. – Я якось… Напевно… Ну гаразд.