Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

— їхні школи зразкові. Правда, до дворянських дітей вони ставляться краще. У мене вони попросили моє серце — як реліквію для їхньої церкви. «Полюбіть мене, бо я люблю вас», — отака в нас настанова.

Роні зауважив, що це, може, тільки личино. На таке самовіддане служіння найменшим не спромоглись би навіть перші учні нашого господа Ісуса, при всій їхній чистоті, якої нема чого сподіватись від їхніх пізніх послідовників.

Анрі назвав свого начальника артилерії невиправним протестантом. Адже отці єзуїти тільки пурхають та пахтять: пташечки, квіточки… А тоді поважно додав:

— Я знаю своїх ворогів. Товариство Ісусове — агент всесвітньої держави, що хоче проглинути мене. Зостається тільки показати їм, що моя пащека страшніша. Пане де Роні, провезіть по вулицях мої гармати.

Торговець жінками

Гармати — не цілком надійний засіб, коли всюди зрада, коли зрада закрадається в щораз нових подобах. Жінка, якої король не хоче втратити, бо вона йому потрібна, стає знаряддям його ворогів. Спочатку маркіза просто вдавала з себе змовницю, аби дужче розпалити його; з тією самою метою вона танцювала перед своїм поклонником, звиваючись, мов змія, й помалу скидаючи з себе все до останку. Та відколи до країни допущено отців із певного ордену, напівкомедією не обійдешся. Роби справжнє діло, красунечко, а ні — то стережися. Згинеш іще раніш за нього. Ти знаєш, хто ми такі? У нас багато імен: Іспанія, Австрія, папа, імператор, гроші, Товариство Ісусове, та все це ще нічого не розкриває. Безіменна воля звертається до вас, вельможна маркізо. Вирок сторіччя складений проти народів, а отже — і проти цього короля. Розумієте ви чи ні, але служити ви повинні.

«Яке страхіття, благочестивий отче! Я ж думала, ще довго буде сама гра й танець. Я ненавиділа його за оту недотриману шлюбну обіцянку, але ви погляньте на мене: я ж трошечки без клепки. Такі речі кажуть, але їх не роблять. Що? Я? Отак-таки по-справжньому? Я не розумію вас — чи, може, я й справді… А що, коли я сю ж хвилину розповім йому про ваші мерзенні вимоги? Ні. Ні слова більше, я нічого не казала. Я хочу жити. Я скоряюсь, тільки зоставте мені життя».

Анрієтта д'Антраг зайшла надто далеко. Після падіння Остенде безіменна всесвітня держава остаточно затягла її в свої тенета, і вся родина сприяла цьому. Коли згодом змову викрили, її так і назвали «змовою д'Антрагів». Маршал, слабодуха людина, і його злочинний син д'Овернь[100] на суді втратили всяку гідність; Анрієтта лишалась мужньою, вона наполягала на своїх правах. Вона має від короля обіцянку, і її діти — єдино законні. Вбити його? Ох, боже! Що там вона тямила й чого хотіла… Її рідний брат валить усе на неї. Потай вона плакала. У суддів вона гордо просила милосердя для батька, зашморгу для брата, а для себе самої вимагала тільки справедливості.

З усіх її вимог «зашморг» найдужче вражав. Анрі, що не любив позбавляти життя, намагався проникнути на дно душі кожному зі своїх повалених ворогів. Цій жінці він був дорожчий, ніж вона погоджувалась визнати в щасливі для неї дні. А тепер, хоч і визнала це нарешті — так, що зрозумів тільки він, — саме тепер усе між ними має скінчитись. Та ні. Він помилував батька, сина звелів ув'язнити, а небезпечну коханку заслав у монастир. Якби ж він і зоставив її там, забувшися з іншою! Та це йому не вдалося: в якій іще знайшов би він таку легку, їдку дотепність, таку примхливу вдачу, стільки грації в найзухваліших пустощах, таке вміння на все наважитись, не втрачаючи самоповаги; в якій іще так досконало втілене все те, що Анрі називає французьким!

Вирішивши, що вона вже достатньо покарана, він вернув її до себе. Нa неї це справило якнайневигідніше враження: вона легше стерпіла б забуття, ніж кохання, не владне над собою. А він зробив ще більше: визнав своїми її дітей. Та що з того — для «її дофіна», як вона називала сина, трон лишився неприступним. Пан д'Антраг мусив, як викуп за своє життя, повернути письмове шлюбне зобов'язання. Чоловік, що тим дужче принижував її, чим вище підносив, аж тепер став їй справді ненависним. Її оселили в Луврі, і відтоді Анрі мав під своїм дахом найлютішу злобу. Інші його ненависники, що теж жадали йому смерті, були принаймні при своєму розумі; кожен спочатку усвідомлював, що повітря просякнуте заразою, чумою змовництва, і, неспроможний опиратись їй, наперед погоджувався з тим, що великий король має згинути.

В його Луврі всі ненавиділи одне одного: королева, маркіза, обидва двоюрідні брати королеви і непристойно вродливий Кончіні. Але його дружина-карлиця, молочна сестра, навіть перевершувала інших. Усі вони разом розраховували на смерть короля, але це аж ніяк не спонукало їх зичити життя одне одному. Щоранку чекали, що пані де Верней знайдуть у ліжку зарізану. Королева нетямилася зі злості, що король виховує маркізиних виплодків разом з її, королевиними, дітьми, та й з нащадками чарівної Габрієлі: він хоче мати перед очима все своє потомство. Одного дня дофінові сказали, що в нього тепер буде новий братик: коханка його батька знов народила дитину. «То н-не м-мій брат», — відказав дофін — маленький заїка.

Дофін Луї боготворив Анрі й наслідував його в усьому, чого робити не слід: лив у юшку вино, одягався недбало. Він відчуває в батькові ту незвичайну силу, якої інші не хочуть визнавати, і його хвилює незрозумілий для них захват. «Король, мій батько». Луї вже також навчився ненавидіти — найдужче материних кавалерів, потім її саму — не весь час, звичайно, а хвилинами, між цілуванням її руки та ляпасом, що перепадав йому від тієї руки. «Пане чічісбею, — він десь підхопив це слівце, яким називали догідливих кавалерів, — пане чічісбею, краще не заходьте до королеви. Там король, мій батько». А коли красень силувано засміявся й дозволив собі погладити малого по голові, дофін наказав вартовому коло найближчих дверей налупцювати його. Зчинився гамір, і придворний насилу втік. Вінценосний батько й мати, ступивши на поріг, іще побачили в дверях його спину. Анрі потішила невдача блискучого Кончіні.

Марія Медічі вважала, що всі почуття треба неодмінно приховувати — а надто добрі. Дофінові Луї зразу ж перепало від неї,