Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Вдалину крізь зарості дерев... Земля темніє, а шлях звужується... Пальмове листя зменшується до розмірів долоні, кора темнішає... Поворот праворуч, знову ширший шлях... Копита викрешують іскри з бруківки... З'являється провулок, обертаючись на обсаджену деревами вулицю... Промайнули крихітні ряди будиночків... Яскраві віконниці, мармурові сходи, фарбовані парканчики, а біля них — вимощені плиткою доріжки... Проминули запряжений конем візок, повний свіжих овочів... Озираються перехожі... Тихий гамір голосів...

Рухаємося далі... Проминаємо міст... Мчимо вздовж струмка, доки він не обертається на ріку, що впадає в море...

Гупаємо пляжем під лимонним небом, що рясніє блакитними хмарами... Сіль, водорості, мушлі, м'які обриси викинутого на берег гілля... Бризки білої піни у лаймовому морі...

Мчимо аж туди, де води закінчуються край виступу... Піднімаємося, і з кожним кроком осипається каміння і з ревом падає вниз, втрачаючи власну суть, зливаючись із ритмом прибою... Вище, вище до порослої деревами рівнини, де виблискує подібне до міражу золоте місто, і на його краю...

Місто розростається, темніє під тінистою парасолькою, сірі вежі здіймаються ввись, скло і метал розбивають морок світлом... Вежі захиталися...

Місто мовчки впало саме на себе, щойно ми його проминули... Вежі повалилися, закружляла курява, здіймаючись рожевими пасмами внутрішнього світіння... Долинув лише тихий шепіт згаслої свічки...

Пилова буря швидко вляглася, поступившись туману... крізь неї ревуть автомобільні гудки... Плин, короткий підйом, спочинок у біло-сірому перлинному мареві... Сліди від копит на узбіччі траси... Праворуч — нескінченні ряди непорушних машин... Перлинно-біле, сіро-біле марево — і знову плин...

Безладні крики і зойки... Випадкові спалахи...

Знову підіймаємося... Туман спадає і в'яне... Трава, трава, трава... Небо розпогодилося, набувши ніжно-блакитної барви... Сонце котиться до заходу... Птахи... В полі пасеться корова, підводить погляд і знову пасеться...

Перескакуємо через дерев'яний пліт і виходимо на путівець... З-за пагорба повіяло раптовим холодом... Трави висхли, подекуди сніг... На пагорбі — сільський будиночок із бляшаним дахом, над ним клубочиться дим...

Далі... Пагорби стали вищими, а сонце скочується за небокрай, поступаючись темряві... Розсип зірок... Дім удалині... Ось іще один, до якого веде доріжка, обсаджена старими деревами... Фари...

На узбіччя... Натягую повіддя й пропускаю автівку...

Витираю чоло, обтрушую сорочку спереду й рукави... Поплескав Барабана по шиї. Автомобіль сповільнився біля мене — водій здивовано витріщився. Я м'яко ворухнув повіддям, і Барабан рушив далі. Автомобіль спинився позад мене, і водій щось кричав, але я ішов далі. За кілька секунд почув, як він їде геть.

Ще трохи рухалися путівцем. Не кваплячись, я проминав знайомі місця, пригадуючи минулі часи. За кілька миль перейшов на іншу дорогу, ширшу і кращу. Повернув, але й далі тримався правого узбіччя. Температура падала, але холодне повітря мало чистий присмак. Серп місяця виблискував над пагорбами ліворуч від мене. Над головою промайнуло кілька хмаринок, що торкнулися до м'якого, запилюженого місячного сяйва. Зривався легенький вітерець, вряди-годи погойдуючи гілля, не більше. Згодом натрапив на вищерблену дорогу, яка підказала, що я практично на місці.

Поворот і ще кілька спусків... Я побачив валун край дороги й прочитав на ньому свою адресу.

Натягнув повіддя й поглянув на пагорб. На під'їзній доріжці стояв «універсал», а в будинку світилося. Я відвів Барабана з дороги, через поле, до купки дерев. Там прив'язав його за ялинками, почухав шию і пообіцяв не затримуватися.

Я повернувся на дорогу. Жодних машин видно не було. Перейшов через дорогу і піднявся з дальнього боку під'їзної доріжки, поза «універсалом». Обійшов дім з лівого боку і ступив на задній двір.

Спинився, коли сягнув ґанку, і роззирнувся. Щось було не так.

Задній двір змінився. Два напівзогнилі садові стільці біля занедбаного курника, які я ніяк не міг прибрати, зникли. Те саме спіткало і сам курник. Востаннє, коли я сюди навідувався, вони ще були. Всі порубані колоди, що були розкидані тут, як і купа трухлявого галуззя, складена мною колись, також кудись поділися.

Зникла і купа компосту.

Я підійшов до місця, де вона лежала. Лишилася тільки нерівна пляма голої землі, що за формою нагадувала саму купу.

Ще коли я налаштовувався на Камінь, то збагнув, що здатен відчувати його присутність. На мить заплющив очі і спробував відшукати його. Нічого.

Я знову ретельно придивився, але знайоме мерехтіння ніде не проглядалося. Хоча насправді я і не сподівався розгледіти щось — тим більше, коли не вдалося його відчути.

В освітленій кімнаті зникли штори. Ретельно розглядаючи будинок, я помітив, що на жодному з вікон не було ні штор, ні фіранок, ні віконниць, ні жалюзі. Натомість...

Я обійшов дім з іншого боку, підкрався до першого освітленого вікна і зазирнув усередину. Майже всю підлогу вкривала захисна плівка. Чоловік у картузі й комбінезоні розфарбовував дальню стіну. Звісно.

Я ж попросив Вілла продати цю халупу. Підписав усі необхідні папери, доки лежав у місцевому шпиталі після того ножового удару, коли ще надіявся повернутися додому — можливо, завдяки силі Каменя. Відтоді за місцевим часом минуло кілька тижнів, якщо скористатися шкалою переведення часу два-з-половиною-до-одного, якщо врахувати перебування у Дворах Хаосу, яке вартувало мені восьми днів у Амбері. Звісно ж, Вілл виконав моє прохання. Але хата та була в кепському стані — багато років стояла порожнем, ще й не раз була об'єктом атак мародерів... Потрібно було полагодити дах, замінити віконне скло і ринви, пофарбувати все, відшліфувати й відполірувати. А ще — вивезти багато сміття як з будинку, так і з двору...

Я розвернувся і схилом спустився до дороги, пригадавши, як востаннє проходив цим шляхом — як рачкував, стікаючи кров'ю, що юшила з рани у боці. Тієї ночі було значно холодніше, а сніг вкривав землю і продовжував падати з неба. Проминув каменюку, біля якої сидів, намагаючись зупинити машину напірником. Спогад той був невиразним, але я досі пам'ятав авто, які проминали мене.

Я перейшов через дорогу, і рушив крізь поле до дерев. Відв'язав Барабана й осідлав його.

— Доведеться нам з тобою ще поїздити, — сказав я йому. — Цього разу недалеко.

Ми повернулися до дороги і рушили вздовж мого колишнього обійстя. Якби я не сказав Біллу продати дім, купа компосту лишалася б на місці, а в ній лежав би і Камінь. Зараз вже міг би повертатися до Амбера з рубіном на шиї, готовий виконати те, що необхідно. А тепер, тепер я мав вирушати на його пошуки, хоч і відчував, що час знову грає проти мене. Але принаймні, порівняно з Амбером, у мене є хоч маленька перевага щодо його плину тут. Я вйокнув Барабанові