Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Я також. Але сподіваюся, що цього разу місію нарешті виконано.

— Господи, як усе заплутано. Хотів би я знати про все це раніше.

— Не випадало слушного часу розповісти тобі, — відказав Джуліан. — Аж дотепер. Не балакати ж про це, доки ти був бранцем, ще й у зоні їхнього доступу. А потім ти надовго зник. Коли ж ти повернувся з військами і новою зброєю, я не міг чітко визначити твоїх намірів. А тоді все розвивалося стрімко. А коли повернувся Бранд, стало запізно. Потрібно було брати ноги на плечі, щоб рятувати власну шкуру. Тут, в Ардені, я сильний. Тут я зможу відбити будь-що, що б він не кинув на мене. Я підтримував патрулі в повній бойовій готовності й чекав на звістку про Брандову смерть. Я хотів розпитати одного з вас, чи досі він топче ряст. Але я не міг вирішити, до кого ж саме звернутися, тому міг лише гадати, чи ж насправді він помер. Та я збагнув, що тільки-но я почую, буцімто він оклигав, то сам наважуся вбити його. Тепер ще й... така ситуація... Що ти збираєшся робити, Корвіне?

— Хочу забрати Судний Камінь з місця, де я його лишив у Тіні. Є спосіб зруйнувати Чорну дорогу. Маю намір спробувати таке.

— Але як це можна зробити?

— О, це довга історія. А мені щойно спала на думку жахлива річ.

— Яка ж саме?

— Бранду потрібен Камінь. Він уже запитував про нього, і тепер... ще й ця сила зі знаходження предметів у Тіні й перетягуванні їх назад... Наскільки він вправний?

Джуліан замислено зиркнув на мене.

— Навряд чи він знає все, якщо ти про це. Можна знайти будь-що в Тіні і звичайним способом — просто подорожуючи там. На думку Фіони, він просто спрощує життя ногам. І роздобуває просто якийсь предмет, а не конкретну річ. Крім того, як казав Ерік, Камінь — дуже незвична річ. Гадаю, Бранду доведеться податися по нього особисто, щойно він дізнається його місцезнаходження.

— Тоді мені час продовжити пекельну гонитву. Я маю перегнати його.

— Бачу, ти верхи на Барабані, — зауважив Джуліан. — Це гарний звір, міцний. Побував у багатьох пекельних гонитвах.

— Приємно це чути, — відказав я. — Що тепер збираєшся робити?

— Зв'язатися з кимось із Амбера й обговорити все, що не встигли. Ймовірно, з Бенедиктом.

— Не найкраща ідея, — мовив на те я. — Ти не зможеш достукатися до нього. Він відбув у Двори Хаосу. Спробуй Джерарда і переконай його, коли опинишся поруч, що я чесна людина.

— Єдині чарівники в нашій родині — руді, але я спробую... Ти сказав, Двори Хаосу?

— Так, але знову ж таки, час зараз на вагу золота.

— Звісно, рушай. Сподіваюся, ще наговоримося потім.

Він потягнувся до мене й потиснув руку. Я зиркнув на мантикору й на псів, що сиділи навколо неї.

— Дякую, Джуліане. Я... Тебе складно зрозуміти.

— Та не дуже. Гадаю, Корвін, якого я ненавидів, помер багато століть тому. А тепер рушай, друже! Якщо Бранд з'явиться тут, я приб'ю його шкуру до дерева!

Коли я сідлав коня, він гучно віддав наказ собакам, і ті накинулися на тушу мантикори, висмоктуючи її кров і вириваючи величезні шматки плоті. Коли я проминав дивне, велетенське, людиноподібне обличчя тварюки, то помітив, що очі її досі розплющені, хоч і затьмарені. Вони були блакитними, і смерть не вкрала в них особливої іронії. Той погляд був останнім дарунком смерті — абсурдний спосіб знищення іронії.

Я вивів Барабана на шлях і розпочав пекельну гонитву.

10

Ми рухалися уздовж шляху затишною місциною під потьмареним хмарами небом під радісне іржання Барабана, породжене чи то спогадами, чи то передчуттям... Поворот ліворуч, вгору... Земля коричнева, жовта, знову коричнева... Дерева зменшуються, відсторонюються... Трави поміж ними хитаються в ритмі прохолодного леготу... Спалах небесного вогню... Грім зриває крапельки дощу...

Пологий скелястий схил... Вітер смикає мій плащ... Вгору... Вгору до висріблених скель, контури яких окреслюють дерева... Трави, зеленаві вогні завмирають під дощем... Вище, до скель, де яскріє дощ — до вибілених верховин, де хмари купчаться й нуртують, неначе патьоки бруду, немов ріка, поглинута гребенем повені... Дощ клекоче, наче шріт, а вітер прочищає горло, щоб заспівати... Ми здіймаємося і здіймаємося, і ось уже гребінь у полі зору, подібний до голови наляканого бика, що рогами охороняє шлях...Блискавиці вигинаються між їхніми кінчиками, витанцьовують там... Запах озону виповнює те місце, а ми крізь нього мчимо — і враз дощ припиняється, вітер завмирає...

Виходимо з дальнього боку... Дощу нема, застигле повітря, м'яке небо, потьмяніле до всіяної зірками чорноти... Зринають і згорають метеори, зринають і згорають, лишаючи по собі вогнисті шрами, які все блякнуть, блякнуть... Місяці блищать, наче жменя монет... Три яскравих десятицентовики, тьмяний четвертак, два пенні, один з яких бляклий і пощерблений... Далі — вниз, довгим, звивистим шляхом... Стукіт металевих підків у нічному повітрі... Звідкілясь лунає котяче нявчання... Темна тінь, скособочена і швидка, промайнула перед меншим місяцем...

Вниз... Земля спадає по обидві руки... Темрява внизу... Рухаємося верхівкою невимовно високої, вигнутої стіни, а шлях нам осяває місяць... Дорога брижиться, згортається, прозорішає... Обертається на ажурні волокна, що плинуть у повітрі, і зорі тепер внизу, як і вгорі... І навколо також зорі... Землі нема... Є тільки ніч, ніч і тонкий прозорий шлях, який я намагаюся долати, вчуся відчувати...

Абсолютна тиша, і кожен рух огортає ілюзія спокою... Скоро шлях зник, і ми немов поплили на величезній глибині з мерехтливими рибами — зорями... Свобода, дарована пекельною гонитвою, приносить захват, подібний до шаленства, що сходить на тебе в битві — і водночас зовсім чужий йому, відвага добре вивченого ризикованого подвигу, осяяння, що допомагає віднайти найкращі слова для вірша... Все це і відображення його — гонитва, гонитва, гонитва — з нізвідки в нікуди, крізь поклади мінералів і спалахи порожнечі, вільної від землі, повітря і води...

Наздоганяємо величний метеор, торкаємося його безміру... Мчимо його вищербленою поверхнею, вниз, навколо, знову вгору... Він простягається великою рівниною, яскріє і золотиться...

Тепер пісок, пісок під нашими ногами... Блякнуть зірки, адже темрява ночі відступає перед розквітлим світанком... Попереду — довгі смуги тіні й пустельні дерева в них... Мчимо в темряві... Прориваємося крізь неї... Яскраві птахи злітають увись, скаржаться на порушений спокій і перелітають на