Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

Церква Василя в Овручі має деякі ознаки, які свідчать про те, що в цій споруді ще не повністю виявилися риси нового стилістичного напряму. Фасади собору завершуються не трилопасною, а тризакомарною формою, хоча вже близькою за характером до тричасної. По-друге, стовпи овруцького храму мають хрещату форму.

Як можна вважати, риси нового стилю повною мірою відбилися в споруді, що була програмною для тих часів — соборі Апостолів у Білгороді. Його побудував князь Рюрик Ростиславич в 1195— 1197 рр. у своїй колишній великокнязівській резиденції — Білгороді під Києвом.

Це був великий (20x26 м) шестистовпний, єдиний серед усіх інших споруд нового стилю, трьохапсидний храм з вузьким нартексом. Він відокремлювався від центральної частини споруди восьмигранними в плані стовпами. Хрещаті в плані східна пара стовпів широко розставлені, що свідчить про центричну композицію, і буває при системі перекриття з підвищеними підпружними арками і вузенькими боковими нефами, які найчастіше перекриваються не півциркульними, а чвертьциркульними склепіннями, а фасади мають трилопасну форму завершення. Собор не мав жодної прибудови чи притвору.

Лопатки, що виходили на фасад, були прикрашені профілями, а західні кути, там, де в Овручі стоять вежі — цілим снопом вертикальних тяг.

Поряд із собором Апостолів були виявлені залишки кам’яної споруди, яка названа «малим храмом». Це був квадратний у плані, з великою апсидою і чотирма стовпами храм, збудований у техніці кінця XII — першої половини XIII ст.

Кінець XII — перша половина XIII ст. були періодом інтенсивного мурованого будівництва в Києві: печерський ігумен Василій будував кам’яні стіни навколо монастиря; 1197 р. Рюрик Ростиславич спорудив церкву Василя на Новому дворі; у 1199—1200 рр. Петро Милоніг будує стіну під Видубицьким монастирем; 1215 р. князь Мстислав Мстиславич збудував Хрестовоздвиженську церкву там, де зараз стоїть Андріївська, 1228 р. домініканські монахи будують монастир з собором і конвентом.

Розкопками і спостереженнями різних часів було виявлено в Києві кілька споруд, що за особливостями їх будівельної техніки належать до періоду, який ми розглядаємо. Особливо нас цікавлять залишки двох цегляних будівель на Подолі, які дослідники намагалися атрибутувати як Турову та Новгородську божниці (обидві першої половини XII ст.), тоді як характер мурування, і особливо малоформатна плінфа, дають підстави вважати їх спорудами пізніших часів.

За садибою Художнього інституту знаходилась невелика церква, що за типом, технікою мурування і формами, безперечно, належала до кінця XII — початку XIII ст. Як відомо, Новий княжий двір знаходився на Копиревому кінці, тобто там, де тепер стоїть будинок Академії образотворчого мистецтва та архітектури, тому є підстави для атрибуції розкопаної споруди як Василівської церкви на Новому дворі, що збудував князь Рюрик Ростиславич 1197 р. Вона являла собою чотиристовпний, з однією апсидою, майже квадратний в плані храм. Бокові апсиди були вписані в товщу східної стіни. Його фасади прикрашено профільованими пілястрами такого типу, як у соборі Апостолів у Білгороді і церкві Василя в Овручі. Збудований він був з маломірної плінфи технікою, типовою для кінця ХІІ ст.

На тому ж Копиревому кінці, в Нестеровському провулку, було розкопано і досліджено невеличку споруду XIII ст., що, певно, являла собою капелу боярського чи княжого двору. Вона була безстовповою, однонефною, можливо, перекритою за допомогою системи ступінчастих арок. Особливий інтерес становила техніка побудови споруди. Фундаменти її було зроблено з шарів трамбованого бутобетону та ґрунту, а в муруванні стін, поряд із звичайною для тих часів малоформатною цеглою (20x27x4—6 см), окремими шарами клалася брусчата цегла розмірами 12x24,5x9 см з характерними жолобками на верхній поверхні. Це перший випадок, коли жолобчаста брусчата цегла використовується в мурованій споруді домонгольських часів.

Рис. 47. Михайлівський собор у Переяславі, 1097 р. (реконструкція Ю. С. Асеева, В. О. Харламова).

Дуже близькою за планом та формами до Василівської була церква Гнилецького монастиря в урочищі Церковщина за 15 км на південь від Києва. Церква майже квадратна в плані, чотиристовпна (східні стовпи хрещаті в плані, західні — круглі), одноапсидна, з вузькими боковими нефами, що може свідчити про трилопасне завершення фасадів. Фасади розчленовано профільованими пілястрами, а техніка споруди типова для кінця XII — початку XIII ст.: малоформатна плінфа (23x18x4 см), відсутність стрічкових фундаментів. У товщі західної стіни були сходи на хори.

Надзвичайно цікавою спорудою кінця XII — початку XIII ст. була ротонда, рештки якої досліджено в самому центрі київського дитинця, напроти Десятинної церкви (поблизу садиби Трубецьких на вул. Володимирській, 3). Діаметр ротонди дорівнював 20 м. Її стіни членували 16 пілястр, а в центрі був круглий стовп діаметром 3,2 м.

Ротонда споруджена типовим для тих часів муруванням з бутобетону в фундаментах і малоформатної цегли-плінфи (28x20x5 см) в стінах та пілястрах. В муруванні стін та стовпах разом з плінфою використовувалася брусчата цегла (25x12x8 см). Пілястри мали розміри 153 см в ширину і 70—80 см в товщину, їхні фундаменти були закладені на 20—30 см глибше фундаментів стін, що говорить про важливе конструктивне значення пілястрів. Певно, на них спирались або нервюри перекриття, якщо тут було вжито нервюрну систему, або балки дерев’яного перекриття.

Розглядаючи майже трьохсотрічний період розвитку архітектури Київської Русі ми відзначаємо кілька (п’ять) стильових етапів. З кожним етапом розвитку давньоруського зодчества зростають масштаби кам’яного будівництва. Так, до 30-х років XI ст. на Русі було зведено менше 5 кам’яних споруд (в Києві); з 30-х по 60-і рр. XI ст. — 10; з 60-х років XI ст. по 90-і рр. XII ст. — 31. Значних масштабів кам’яне будівництво на Русі досягає в XII ст. З 30-х років XII ст. до нашестя кочовиків за археологічними даними відомо близько 150 кам’яних споруд у 20 містах Давньої Русі, утверджуються місцеві архітектурні школи Києва, Чернігова, Переяслава.

Глава 5

Місце давньоруської культурної спадщини у скарбниці світової культури

Культурна спадщина давньоруської держави значною мірою пов’язана з географічним положенням й етнокультурними процесами на величезній території Центральної і Східної Європи. Ці важливі закономірності історичного розвитку багатьох народів Старого Світу, безперечно, мають свої витоки у І тис. н. е., коли простежується безперервна заселеність і поширення ранньосередньовічних слов’янських культур серед балтського, іраномовного, тюркського, германського населення та інших великих етнічних груп. На основі празької культури формуються старожитності пам’яток