Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

VIII—X ст. на Дніпровському Правобережжі і більш складний процес простежується на Лівобережжі, Верхньому Дніпрі, пов’язаних з роменською культурою. Ці слов’янські культури поступово поширювалися у Волго-Окський басейн і несли основи традиційної слов’янської культури з притаманними їм рисами дерев’яного житлобудування, землеробства і скотарства, побуту, мистецтва, поховальної обрядовості, релігійних уявлень тощо.

Основні риси матеріальної і духовної культури слов’ян продовжували розвиватися і в наступний період утворення держави, після об’єднання різних племен (древлян, полян, сіверян, кривичів, ільменських словен, деяких неслов’янських) 882 р. УIX—X ст. в лісовій смузі поширюється своєрідний господарсько-побутовий комплекс із прямокутних заглиблених або на підкліті жител з глинобитною піччю, наральниками, серпами, косами, ручними млиновими наставами, асортиментом хлібних злаків з голозерних пшениць, жита, проса, ячменю, свійських тварин з переважанням великої рогатої худоби, свиней, важливими промислами (бортництво, рибальство). Цей комплекс традиційної культури був значним внеском у культуру населення Східної Європи.

Разом з господарсько-побутовим комплексом у процесі розселення слов’яни несли з собою традиційні зв'язки у торгівлі, художній культурі. Так, зв’язки з Великою Моравією простежуються у знахідках своєрідних прикрас на поселеннях по Дніпру: Монастирьок, Київ, Гньоздово. Художні вироби з Чехії і Польщі загальнослов’янських типів були прототипами для створення на території волинян, древлян прикрас із зерні (лунниці, намисто, скроневі кільця) у IX—XI ст. Ці вироби поширювалися на територію радимичів, сіверян, де в цей час відомі й балканські типи прикрас. Водночас у слов’ян Волині формується набір прикрас з масивних гривен, браслетів, відомих за скарбами прикрас (Городищенський, Хайчанський, Пилявський, Бужиські та ін). Складний процес поєднання різних художніх традицій Волині спричинився до створення в Києві відомого давньоруського князівсько-боярського убору, так добре відомого з київських скарбів трагічного 1240 р.[1011]. Цей тип металевих прикрас (деталей) одягу поширився по Європі і відомий за знахідками в Румунії, Польщі, Волзькій Булгарії у XII—XIV ст.

Більш складним був процес утворення традицій в художній культурі слов’ян Дніпровського Лівобережжя. Тут значний вплив мав Хозарський каганат і країни Сходу. Традиції салтівської культури простежуються у населення роменської культури IX—XI ст., у сіверян, радимичів, в’ятичів. Ці племена досить рано прилучилися до торгівлі з країнами Сходу, яку не можна розглядати окремо від створення тих чи інших культурних традицій. Це був період функціонування Волзького і Дніпровського торговельних шляхів з численними відгалуженнями по басейнах річок. Разом зі срібними дирхемами, до Скандинавії потрапляли вироби майстрів Сходу, Візантії, особливо металеві пояси так званого тюрксько-іранського світу. Після знахідки ливарних формочок для виготовлення поясних прикрас ісламської традиції уточнюється походження скандинавських виробів: тісний зв’язок між руською і шведською знаттю проявився в запозиченні важливих деталей східного костюма (тюрксько-іранського)[1012]. Запозиченими на Русі населенням Прибалтики і Скандинавії були також сокири й булави, пряслиця з пірофілітового сланцю, скляні вироби, скроневі кільця, сережки, твори релігійного мистецтва. Безперечно, що продукція давньоруських ремісників користувалася попитом в Західній Європі і Волзькій Булгарїї — вироби з пірофіліту знайдено на їхніх територіях.

Комплекси дружинних поховань з Києва, Чернігова свідчать про існування значної місцевої ювелірної традиції. Тут вироблялися типи прикрас, які сприяли поширенню традицій країн ісламу в Болгарію, Угорщину, Скандинавію.

Християнізація населення Русі, яка спочатку пов’язувалася з вигідними зовнішньополітичними акціями правлячої язичницької верхівки і була завершена невдалою реформою язичницького культу князем Володимиром Святославичем, після широкого запровадження вищими верствами, сприяла взаємозв’язкам з культурами Європи. На рубежі X—XI ст. суспільство переживає культурну революцію, внаслідок чого Русь переорієнтовується з країн Сходу на Європу, в першу чергу на Візантію. Через Болгарію давньоруське суспільство знайомиться з візантійською літературою, а також з болгарською періоду її розквіту в IX—X ст. Важливим культурним актом було створення у Києві Ярославом Мудрим книгописної майстерні, до якої дослідники відносять кирилічну частину Реймського Євангелія, що вивезла до Франції Анна Ярославна. Створення Ізборника Святослава 1073 р. — яскраве свідчення культурної політики київських князів XI ст. з її орієнтацією на візантійську спадщину. Мініатюри Остромирова Євангелія й архітектурні оздоблення мініатюр Ізборника 1073 р. відносять до емалювального стилю рукописів. В той же час ювеліри створюють шедевр з перегородчастої емалі — золотий убір з колтами і діадемами (типу київської і сахнівської) із зображенням «Вознесіння Олександра Македонського». Міжнародні зв’язки Русі простежуються у мозаїках і розписах Софії Київської і Михайлівського Златоверхого собору. Тут працювали константинопольські майстри з місцевими учнями. Особливе значення мало поширення у Східній Європі писемності на основі грецької, про що свідчать графіті Києва і Новгорода, берестяні грамоти Новгорода та інших міст Русі. Місцева історична традиція проявила себе в створенні Нестором «Повісті минулих літ», культу князя Володимира у «Слові про Закон і Благодать» Іларіона, житіях перших руських святих. З утвердженням християнства пов’язане поширення загальнодержавного права — «Руської Правди», «Устава Володимира», «Устава Ярослава».

Місцеві сільські ремісники XI—XII ст. створювали «племінні» прикраси, а в цей час у містах поширювалися хрести-енколпіони, іконки та інші речі християнського культу, серед яких були шедеври світового значення: Великий сіон, «Чернігівська гривна», ставротеки, кам’яна дрібна пластика. Відомі досягнення давньоруських майстрів у монументальному живописі, іконописі, особливо після створення місцевих шкіл у XII—XIII ст.: у розписах Кирилівської церкви, ікони «Устюзьке Благовіщення», «Дмитро Солунський» та ін.

Біля джерел давньоруської архітектури були візантійські майстри, які створили перші придворні храми Рюриковичів: Десятинну церкву і Спасо-Преображенський собор у Чернігові. Більш енергійна переробка константинопольських традицій зодчества починається з епохи Ярослава Мудрого і завершується на рубежі XI—XII ст. становленням самостійних архітектурних шкіл[1013]. Ці школи функціонують у Переяславі, Новгороді, Чернігові, пізніше у Галичі й Суздалі. Поступово будівництво з княжого подвір’я переходить у міста, монастирі. Дерев’яна культова архітектура значною мірою спирається на традиції місцевого слов’янського домобудівництва. З широким будівництвом пов’язана традиція кам’яної пластики, що виникла у Києві під впливами візантійських майстрів. Шиферні рельєфи Софії Київської виконані на високому професійному рівні. Міжнародні зв’язки яскраво проявили себе у мистецтві обробки каменю, зокрема в каролінгських мотивах Чернігова і романських у Галичі та храмах Володимиро-Суздальської землі.

З формуванням і розвитком церковної організації, зв’язками з культурами Візантії і Заходу пов’язане утвердження нових форм мислення, виникнення філософської думки. Тут відбувся складний процес пристосування форм християнської віри, ідеології до традиційного язичницького світосприймання, засвоєння класичних авторів «еллінської мудрості». Концепція влади створюється Іларіоном у «Слові про Закон і Благодать», а концепція влади від бога була засвоєна давньоруською політичною думкою вже в «Житії Бориса і Гліба». Пантеїстичний раціоналізм проявився у творах Климента Смолятича і Кирила Туровського[1014]. Дослідники відзначають, що процес сакралізації князівської влади мав на Русі дохристиянське походження і набув у Володимира Мономаха індивідуального характеру[1015].

Велике значення