Читати книгу - "Марина — цариця московська"

На той час донські козаки починали себе відчувати руськими. Принаймні вже зараховували себе до руського етносу. Хоча за національним складом ті, хто звався донськими козаками, були різними. Переважна більшість — вихідці (простіше втікачі) з Русі. Але чимало серед них було й українських козаків (їх тоді ще називали черкасами дніпров­ськими, пізніше малоросіянами), асимільованих половців з Придніпров’я та Донщини, різних тюркських племен з Азова та Криму й Волги і Передкавказзя (тоді навіть існували так звані донські татари). Зустрічалися серед них і мордва, алани, хозарці, залишки печенігів, чорних клобуків, ті, кого називали бродниками, і ще багато вихідців з тюркських племен, різномовна і різнонаціональна голитьба і вольниця. Але переважна більшість хоч і вважала себе вольницею, належала до «московських людей». (Яких, правда, Москва час од часу намагалася підкорити і розшукувала їх як утікачів.)

Усі вони — воїни-кочовики з різних народів і племен — з часом розчинилися в козацькому середовищі як «воєнні люди» і поставали просто козаками (як начеб то була національність) — вольними людьми на Дону, Волзі, на річці Яїк і в тих прикордонних з Руссю краях, що їх тоді називали Полем, Степом або Старим Полем.

Але користувалися вони однією мовою, російською. (Як то на Дніпрі серед черкас дніпровських, попередників запорожців, мова теж була одна — українська.) Оскільки тоді такого поняття, як «національність», не існувало, як і поняття «народ» (хоча козаки все ж вважали себе народом, окремим і незалежним), то й національність, нікого не цікавила. Козак та й усе. І цим все сказано. Правда, тоді існувало поняття «язык» (мова), тож народ ототожнювався з тією мовою, якою він спілкувався. Та ще з «вірою». Оскільки ж донські козаки вже говорили російською мовою (це була мова їхнього міжнаціонального, як би ми сказали, спілкування, із вкрапленням тюрксизмів) і були вони православними, то й вважали себе руськими. Хоч багато хто з них і не належав до слов’янського етносу і не вважав «мову Москви» своєю рідною, але й вони визнавали себе руськими — «в общем и целом». Вважалися «московськими — сиріч руськими — людьми», хоч Москві й не корилися і часто ходили проти неї оружною силою.

До 1518 року, коли вони вперше уклали угоду з москов­ським князем про воєнний союз.

Так почалася їхня прикордонна служба Московському царству.

І на той час починає створюватися різношерста вольниця донських козаків (їх звали ще «справжніми»), котра почала зватися служилим козацтвом. До них в першу чергу відносилися городові козаки, які, прийшовши із степів донських чи волзьких, одне слово, з «татарського краю», осідали в тих чи тих містах Московського царства — як правило, прикордонних. Їх московські владики вже могли використовувати на війні.

А вже з часів Івана Грозного служилі і городові козаки почали отримувати від Москви земельні «дачі».

«Служити велено казакам сторожевая служба с земель, а земель им веленo дати по 20 четь человеку, а на сторожах им велено быти о двуконь, или к коню мерин добр». (Мерин — каст­рований жеребець.)

«Справжні козаки» являли собою особливу соціальну групу. Оскільки вони несли службу, тому звільнялися від будь-яких податків. Чимало з них — особливо їхня верхівка — з часом ставали дворянами і поміщиками. Таких козаків, які не платили податків і мали своїх виборних отаманів, називали ще «беломестными». Вони розселялися на прикордонні Московського царства і виконували на півдні роль прикордонного захисту. Їх влада час од часу «перебирала» (огляди, ревізія, перепис) і «худых и бесконных» залишала без подальшої служби (надані їм маєтки відбиралися), а «добрых и лутших», навпаки, жалували більшою платнею і навіть наділяли їх селянами.

Але у Полі, на Дону, на Волзі, на Яїку йшло своє життя, де козаки залишалися вільними, незалежними воїнами-кочовиками. Це були «справжні» — на їхнє переконання — козаки.

На заклик московського уряду присягати (цілувати хрест) на вірність царю-государю відповідали хитро (часом прикидаючись наївняками):

«Мы, холопы ваши, живучи на Дону и на степи по запольным речкам, своим скверным беззаконным житьем недостойны к такой страсти приступити — креста целовати...»

Але хто хотів, міг легко з Дону перейти на службу до царя, досить було прийняти присягу і поцілувати хрест на вірність.

Крім служилих і вільних козаків (ті, які себе величали справжніми), на Дону були ще й так звані «гулящі козаки», або — «гулящі люди». (Смисл цих термінів тоді був інший, аніж сьогодні.)

Це були не ті козаки, що гуляли-бенкетували (хоч і вони любили при нагоді гульнути), a безробітні, які чомусь не могли (чи не хотіли) піти на службу царську, виписані з козацького стану, тож їх ще називали «шалтай-болтай».

Час од часу вони наймалися на яку-небудь службу чи роботу, створювали ватаги промисловиків (добували звіра, рибу) і знову тинялися без роботи і певних занять.

Якщо козак при черговому переписі чи ревізії випадав із козацького стану, втрачаючи навіть коня, то й перетворювався на гулящого. Або чекав служби, коли йому ось-ось має пофортунити, або із загоном таких, як і сам, ходив у набіги на інші землі. Чи йшов у Степ (Поле) і ставав там вільною голитьбою, але — козаком. Там гулящі часто одружувалися з місцевими жінками — здебільшого татарського походження. У таких сім’ях жінка була повноправною господинею, але чоловік, хоч і шанувався, перебував чи не на правах гостя. (Таких на Україні споконвіку називали приймаками — прийнятими в сім’ї жінок зі сторони, які нічого не мали свого, навіть кутка.) Діти від таких змішаних шлюбів звалися «болдирями» (себто син болгарки, сиріч татарки).

Крім служилих, городових, вільних (справжніх) і гулящих козаків особливе місце в російській історії займали і так звані «казаки воровские». (Тодішній російський сленг, що його перекласти неможливо. Адже тоді поняття «вор» (злодій) означало не кримінального, а державного злочинця, «умышлявшего воровство противу государя». Хоча й не виключалася елементарна крадіжка.) У перекладі українською воровский — злодійський. Таких воров у ті часи на Україні називали