Читати книгу - "Принади життя чорної відьми, Кілі Каель"

Цього ж вечора Каліста давала настанови горгульї, пояснюючи, як поводитися з людьми і що робити категорично заборонено.

- Що означає не використовувати магію?! – насупився чоловік, задерши підборіддя.

- Тобі не можна розкривати себе. Інакше про Селену можеш забути. Відьми змусять тебе повернутися на п'єдестал і охороняти святу землю. Ти хочеш назад у камінь?

- Ні, - бурчав чоловік, нагадуючи маленького хлопчика, якого розплітали за витівку. - Хочеш, щоб я цих п'яниць руками торкався?

- А як інакше їх викинути з трактира? Силої думки? Смішно. І взагалі, ти маєш радіти і бути впевненішим. Хіба не волі ти хотів? Їжа, дах, жінка, а в неробочий час, роби, що хочеш.

- Мрія, а не життя, - скептично пирхнув горгулья.

- Головне, прислухайся до Селени, будьте обережніші зі знаттю, інакше голову знесуть. Ти тут все ж таки звичайний селянин, без титулу та привілеїв, так що не висовуйся зайвий раз. Ох так, найголовніше: ти вже вигадав собі ім'я?

- Так. Називай мене Гор.

- Красиво. Скорочено від горгулії, правильно розумію?

- Так.

- Схоже колись називали бога Сонця, - зітхнула Каліста, згадавши свій світ.

- Я схожий на нього?

- Не знаю. Ми не були представлені. А тепер, давай обговоримо, що і кому ти розповідатимеш про себе…

Знайомство Селени та Гора можна було назвати феєричним. Обидва мовчки дивилися, заворожені один одним, і навіть не вдавали, що слухають Калісту або помічають щось навколо. Похитавши головою, відьма посміхнулася, махнула рукою і попросила Селену все пояснювати новому працівникові аж до дрібниць, бо хлопець не місцевий, нічого і нікого в місті не знає. Довелося, щоправда, трохи струсити жінку і все ж таки уточнити, що Гор не зовсім звичайний і його берегти треба. Ось тут панночка прийшла до тями, до слів і настанов прислухалася, поправила на чоловікові амулет, що приховує магію, і потягла за рукав у напрямку трактира, як ведмідь тягне в барліг свою здобич. І чому Калісте здалося, що з цієї нори горгулья виповзе нескоро?

 Вночі, обернувшись старою за звичайною схемою, Каліста підійшла до воріт маєтку, в якому жило сімейство Графа Ворана. Але не він сьогодні викликав відьму, а його єдина дочка леді Тінелі Воран.

Відправивши служницею повідомлення, відьма залишилася чекати біля воріт. Розпатлана і злякана дівчина бігла назустріч, намагаючись сховатись у тіні дерев. Хоча це не надто здивувало Калісту. Невисокого зросту, худорлява брюнетка років сімнадцяти, все ж таки знайшла сили зазирнути в обличчя відьмі своїми великими сірими очима.

- Зізнаюся, не чекала такого швидкого візиту, але дуже рада, що ви поспішили. Час не терпить, мій батько помирає. Я хочу зрозуміти, що з ним. Ходімо?

Каліста кивнула і, зображуючи старість, попрямувала слідом за дівчиною.

- Тут уже побували усі відомі лікарі, навіть маги. Одна з них по секрету шепнула, що це прокляття, але зняти його не вдасться. А якщо так, то вся сила даремно тільки розсіюється. Я, як тільки почула, що про вас говорять у місті, одразу почала шукати зустрічі.

- Подивимося, доню, - прокрихтіла відьма, зупинившись перед дверима. - Запрошення б не завадило.

Грати Каліста продовжувала. Такі правила, якщо хочеш вижити та заробити.

- Так, звичайно, заходьте, будь ласка, - проковтнувши, промямлила дівчина. - Батько зараз спить, мачуха якраз поїхала до матері, тож ви дуже вчасно.

- Не любиш мачуху?

- Я вам чесно скажу, її і підозрюю першою, якщо і справді порча. Погань вона, за батька заради грошей та титулу вийшла і тягне всі соки з нього та сім'ї. Я одна спадкоємиця в роді. Якщо батько помре, вона мені життя не дасть, за ним слідом відправить, або вигідно заміж продасть. Саме що продасть.

- Бачу, ілюзіями ти не страждаєш.

- Та яке там.

- Досить розмови розмовляти. Веди до батька, там видно буде.

У розкішній кімнаті, на ліжку під балдахіном, лежав живий труп, інакше й не скажеш. Мабуть, раніше це був високий та знатний красень. Зараз же... Життя з графа випливало буквально. Кілька днів помучиться і поминай, як звали. Це Каліста бачила чітко, як і те, що оповитий був чотирма накинутими сітками, а значить…

- Приворот був на твоєму батькові тричі зроблений, кожен на три роки. А більше не можна, інакше людина або розуму позбудеться, або тіла. Четвертий приворот його зараз вбиває.

- Значить, таки вона.

Змарнівши і втративши сили, дівчина осідала на стілець, закриваючи обличчя руками і тихо ридаючи.

- Його можна якось врятувати?

- Складно сказати. Сітку я можу прибрати, але вилікувати, закрити проломи і наситити силою – вибачте, не моя спеціалізація. Якщо тільки за білим магом пошлеш. Сильним. Як тільки я закінчу та піду, можна буде приступати. І ще, треба його звідси вивезти, подалі, хоч би на якийсь час. Поки що на ноги не встане. Та й тоді не факт, що позитивний результат буде. Якщо приворот знову наведуть, тут навряд чи хтось встигне допомогти. А вона наведе, я це шкірою відчуваю. Все зробить, щоб твій батько швидше на той світ відправився.

- З чого така впевненість? - запитання було поставлене низьким хриплим чоловічим голосом і змусило Калісту здорово напружитися. Тому що не чекала і не відчула каверзи, та й взагалі, живої істоти поблизу. Не перевірила, втратила пильність. Розслабилась. Але виду не подала.

Із захованого за портьєрами простінка вийшов високий сивий чоловік, що зовні нагадував графа. Брат - зрозуміла Каліста, розглядаючи тонку усмішку і хитрі сірі очі, які явно бажали вколоти.

Ось вже не сьогодні. Відьма усміхнулася, показавши гострі ікла і вирішила вдарити у відповідь.

- Це знання. Я бачу зло, як зараз бачу ваші гріхи. Той, який ховаєте під подушкою, цілуючи на ніч. І той, що похований під вербою в саду вашої матінки.

Говорила Каліста голосно і відверто насолоджувалася реакцією чоловіка, який різко зблід від її слів. Було в нього два гріхи: покалічене життя дівчини, котра закохалася і чий портрет він все ще зберігає, бо любить, і смерть молодшого брата, який з його провини втопився в ставку. Саме про них зараз згадала Каліста, дивлячись чоловікові у вічі і читаючи там страх.