Читати книгу - "Гнилоби, S Batura"

Третій робочий день Тетяни у флористичному центрі розпочався на високих душевних тонах. Не дивно, чоловік обійняв посаду директора ринку та цілий вечір розповідав про те, як йому все сподобалося. Роман прийшов додому не впорожні: свіже м'ясо зі знижкою, банка молока та фрукти порадували дружину, а діти були в захваті від шоколадних цукерок. 

Усе йшло на до ладу в новоспеченої сім'ї та, здавалося, ніщо не могло зруйнувати їхнього щастя. Проте доля вже приготувала нові сюрпризи. 

— Дивіться, дивіться! З виноградом щось відбувається! — несподівано, на весь торговий зал закричала одна з квіткарок. — Він чорніє і жухне… 

Дівчина схопилася за голову. 

— Правда, правда! Це жах! 

До колег негайно підбігла Тетяна та особисто переконалася в почутому. Тридцятирічний виноград, листочок за листочком пліснявів і обсипався. 

— О ні, — не знала, за що братися Тетяна, і запропонувала: — Треба терміново звати старшу флористку. 

— Боюся, це не допоможе, — спостерігаючи за тим, як чорнота перекинулася на будівлю, злякано відказав хтось поруч. — Тут, швидше за все, знадобиться Господь Бог. 

І справді, конструкція під склом чорніла та перетворювалася на пилюку. Внаслідок втрати опорних конструкцій будівля місцями затріщала і виникло враження, що ось-ось завалиться. 

— Що відбувається?! — з криком вискочила з підсобного приміщення головна флористка. — У мене стіна впала! 

Вона помітила відсутність половини квіткового залу. 

— Усі на вулицю, бігом! — миттю зорієнтувалася жінка. — Здається, Київ спіткав землетрус. 

Лише кілька хвилин і напівзруйнована частина флористичного центру спорожніла, а у глибинах будівлі розгорнулася фінальна стадія страшного задуму гнилобів. 

За столом невеликого кабінету сидів худорлявий чоловік та перебирав замовлення від різних закладів міста. Він пишався тим, що селекціонери ботанічного саду особисто просили надати нові різновиди рослин та дуже нахвалювали попередні постачання. 

Директор флористичного центру, пан Дзвоник, не помітив, як його простецькі меблі біля стін перетворилися на попіл. Не звернув він також увагу на зникнення стільців і навіть дверей, а підняв голову лише, коли відчув на собі смердючий подих гнилобів. 

— Апчхи! — так й обслинив він дві мертвецькі пики. 

І від побаченого відскочив убік. 

— Ви хто такі і що сталося з моїм кабінетом? — схвильовано затрясся на кріслі чоловік. — Невже пожежа? 

Чорна пліснява на стінах і спопелені меблі наштовхнули його на думки: 

— Ви прийшли мене врятувати? А де ж пожежники? 

Директор знову витріщився на гнилобів, але раптом саркастичні усмішки незнайомців змінили думку. 

— Чи, навпаки, спалити? — знітився пан Дзвоник, маючи намір втекти, але його крісло, ніби приросло до тіла. — Що відбувається? 

Він почав тужитися, даремно намагаючись підвестися. 

— Я нічого такого не зробив, — вдався він до одкровень. — Завжди вірою і правдою служив, своїй роботі здоров'я віддав. За виноградом доглядав, людям зарплату платив, цілу купу рослин виростив, не один вид схрестив. Роками пестив і плекав це чудове місце, забудовникам не давав знищити. Костями лягав, але зберіг. Відпустіть мене. 

Директор уже добре розумів, що істоти навпроти мають відношення до зниклих меблів. 

— Я нічого поганого не скоїв. 

— Скоїв, Дзвонику. Скоїв, — заговорив один з гнилобів. — Ти сам сказав, що костями лягав і не давав забудовникам знищити цю рахубу. 

Візитер обвів рукою простір навколо себе. 

— Тобто нам, — сердито вищирився він. 

— Вибачте, але я вас не знаю, — прошепотів директор. — З іншого боку, як я міг дати дозвіл на знищення такого чудового місця в центрі Києва? Люди ж мене заклюють, а коли помру, то на могилу плюватимуть. Хіба вам байдуже, що подумають інші? 

— Абсолютно! Однозначно! — затрясли обвислими щоками гнилоби. 

Й знову один з них сказав: 

— Ти нас не знаєш, бо на поріг не пускав. Ми й так заходили, й сяк. Гроші обіцяли через посередників, усілякі блага. Однак безрезультатно. 

— Зрозуміло, — схилив голову чоловік. — Значить, це були ви. 

На тяжкому видиху він згадав, як не раз пропонували зустрітися з будівельним гігантом «Гнилоби & Co». Розуміючи, що незнайомці просто так з кабінету не випустять, директор зробив над собою зусилля і, випрямивши торс, мовив: 

— Майте на увазі, я нічого не підпишу. Для мене краще смерть, ніж ганьба. 

— Не поспішай, Дзвонику, — заговорив гнилоб поряд, — померти ти ще встигнеш. Проте перш ніж це станеться, намучишся вдосталь. 

— Якщо така воля всевишнього, значить, намучуся. Головне, від принципів не відступлю. 

Директор морально готувався до невідомого. 

— Ні, воля не всевишнього, — демонстративно потер долоні один із живодерів і здув з них плісняву.