Читати книгу - "I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі"

посудині... Принаймні ти. У мене просто газованка.

Гевлок гиготнув, але в його голосі вчувався відчай. Коли

заговорив знову, залишився тільки сум:

— Ти справді думаєш, що я спускаюся сюди і шукаю людей із

внутрішніх планет, аби з ними побитися і сподобатися Шаддид, чи Рамачандрі, чи усім іншим?

— У мене була така думка.

— Так от, ти помиляєшся.

— Зрозумів, — погодився Міллер. Він знав, що не помилявся.

Гевлок підняв склянку в руці.

— Повернемося туди?

— Як щодо «Шляхетного гіацинта»? Я пригощаю.

Салон «Шляхетний гіацинт» розміщувався на три рівні

вище — достатньо далеко, щоб із порту ніхто туди не забрідав.

І це був поліційний бар. Там пили переважно копи із «Зоряної

спіралі», але траплялися і службовці дрібніших корпоративних

структур — «Протоген», «Пінквотер», «Аль-Аббік»... Міллер був

майже впевнений, що кризі вдалося запобігти — але якщо він

помилявся і його напарник таки наживе собі проблем на дупу, то краще не виносити сміття на широку публіку.

Інтер’єр був оформлений у суто поясанському стилі —

старовинні складані столи і стільці, пригвинчені до підлоги та

стін — так, ніби гравітація може будь-якої миті вимкнутися.

Стінами зміїлися плющі — сансевієрія і епіпремнум, основа

систем вентиляції першого покоління. Музика — достатньо тиха, щоб розчути співрозмовника, і достатньо гучна, щоб його не

розчув ніхто інший. Перший власник, Хав’єр Лю, був

інженером-конструктором із «Тайко», прилетів сюди на

розкрутку астероїда, вподобав Цереру і залишився тут. Тепер

закладом керували його внуки. Хав’єр Третій стояв за стійкою

бару, спілкуючись із доброю половиною відділу проституції та

сексуальної експлуатації. Міллер повів Гевлока до столиків під

дальною стінкою, киваючи знайомим чоловікам та жінкам.

У «Синій ропусі» він був обачним і дипломатичним, тут

розігрував показну маскулінність. Це було так само маскою.

— Отже, — почав Гевлок, коли Кейт, представниця четвертого

покоління цього бару, пішла, несучи на таці склянки «Синьої

ропухи», — що за суперсекретне приватне розслідування, яке на

тебе накинула Шаддид? Чи землянам не можна такого знати?

— Так то ця муха тебе вкусила? — здивувався Міллер. — Там

нічого особливого. Донька якихось акціонерів загубилася, вони

хочуть, щоб я її знайшов і доправив додому. Фігня на паличці.

— Звучить, як справа для них, — Гевлок кивнув на компанію

з відділу ПСЕ перед стійкою.

— Донька, але не дитина. Треба її викрасти.

— І тобі норм?

Міллер відхилився на спинку. Плющ над ними колихався.

Гевлок мовчав, і Міллер не міг позбутися неприємного відчуття, що гра тепер пішла в інші ворота.

— Така моя робота.

— Так, але ж ти говориш про дорослу людину. Якби вона хотіла

повертатися додому, то просто взяла б і прилетіла, хіба ні? Але її

батьки купили службу безпеки, щоби доставити її, байдуже, що

вона думає. Це вже не поліційна служба. Це навіть не охорона

станції. Це просто довбанута сімейка показує, що вона може.

Міллер пригадав фотографію дівчини на тлі перегонового

пінаса. Її широку усмішку.

— Я ж сказав тобі, що це фігня на паличці.

До столика підійшла Кейт Лю з місцевим пивом та склянкою

віскі. Міллер був радий зробити паузу. Пиво замовив він. Світле, з насиченим і на дрібочку гіркуватим смаком. Якщо

вибудовувати екосистему на дріжджах і ферментації — то

вчишся робити найвишуканіші сорти пива.

Гевлок цмулив своє віскі. Міллер сприйняв це як знак того, що

напарник облишив свій руйнівний задум. Ніхто не хоче, щоб

у нього зірвало дах перед хлопцями з роботи.

— Гей, Міллере! Гевлоку! — пролунав знайомий голос.

Євгеній Кобб із відділу вбивств. Міллер помахав йому, і розмова звернула на вихваляння детектива про те, як той

розплутав особливо безнадійну справу. Три місяці він

з’ясовував, звідки взялися токсини, поки нарешті дружина

померлого змогла отримати страхову виплату, а повію-наркоторговицю депортували назад на Ерос.

За якийсь час Гевлок уже реготав і жартував разом з усіма.

Якщо хтось раптом позирав на нього скоса чи