Читати книгу - "Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський"

Тета Еда, як і дружина лікаря, що ходила уві сні, була похмура й бліда, і я приписував це тому факту, що їй довелося їсти людське м’ясо. Хоч я полюбляв її відвідувати, але до смерті боявся, що вона мене торкнеться. Вона їла людське м’ясо і заразилася хворобою, яку я не хотів підчепити.

Під час польської окупації вуйко Ґенко був у підпіллі, брав участь в антиурядових заходах, сидів у в’язниці, і його катували в різний спосіб. Казали, що змушували його пити гноївку. А ще били планкою з цвяхом на кінці, пробили йому череп і пошкодили мозок. На потилиці він мав чималу, подібну на м’яз ґулю і ходив, схиливши голову вперед і повернувши її набік, як бик, що атакує. Він також міг раптово спалахнути незрозумілим гнівом, і позаочі його кликали нарваним. Казали, що то були наслідки тортур, яких він зазнав.

9

Порожні хати?

Коли було йти містом, тут і там можна було помітити порожні хати. Вони належали юдеям, і в них поки ніхто не оселився.

Нам теж таку пропонували як компенсацію за наше житло, але тато відмовився. Я проминав її, коли йшов коротким шляхом до школи, і радів, що ми там не живемо. То була стара й занедбана хатина, до того ж вона належала іншим. Я не міг уявити її нашою домівкою. Жити в баби було гарно, а ще ми мали чудовий власний дім, куди одного дня мали переїхати.

Заходити в ті хати заборонялося, але деякі хлопці з класу вдиралися туди й вихвалялися цим, тож якось ми з Аскольдом вирішили й собі спробувати. Неподалік від бабиної хати на березі Вечора стояв такий дім, і ми вирішили залізти туди.

Вхід до хати був з вулиці, яка йшла з іншого боку, тож, щоб нас не помітили, ми пішли до неї зі сторони струмка, перейшовши його вбрід. Позаду хати була засклена веранда із незамкненими дверима. Двері з веранди до самої хати теж були відчинені, і ми зайшли всередину, нічого не зламавши.

Кімнати були порожні, без жодних меблів, і повітря всередині було задушне, бо хата тривалий час стояла зачинена. На підлозі лежали клубки пилу, розкидано було речі — одяг, папір, кухонний посуд і серед цього — одна з тих чорних шкіряних коробочок із пергаментом всередині з написом давньогебрейською і ремінцями, яку юдеї прив’язують до голови під час молитви. В одній з кімнат ми знайшли дерев’яну коробку з маленькими, охайно складеними квадратними скляними пластинами. Коли ми їх витягли, побачили, що то світлини людей зі східною зовнішністю — китайців чи японців — поодиноких і парами, але переважно родини, які стояли щільними групами й дивилися в камеру, наче величезні рої бджіл, що знайшли собі місце. Ми так і не змогли пояснити один одному, навіщо вони були там.

Хата смерділа, як ліжко хворого, і загалом лякала, тож ми вирішили відразу її полишити. Я хотів було прихопити із собою коробку зі світлинами, але передумав. Взяти її додому означало, що ця хата стане частиною мого життя.

Ми вийшли так само, як увійшли, але не перетинали струмок, а пройшли повз хату на вулицю. За кілька хат був пустир, і на ньому двоє чоловіків розбирали тушу величезного вола чи корови, що лежала на землі. Вони ходили доовкола неї, наче доовкола великого вогнища, боячись, що спечуться.

Калмики?

Два фронти так сильно розтягли німців, що вони набирали до війська представників різних народів, підвладних росіянам. Якийсь час у нашому місті, щоб пильнувати лад, квартирувався загін калмиків. Я пам’ятаю, як вони йшли центральною вулицею і співали російською про широкі лани, якими скаче «наша» кавалерія, де «наша», вочевидь, замінила початкове «червона». Дивно, але більшість з них були біляві з червоними розкосими очима.

Того року на Святвечір двоє місцевих молодиків із сусіднього села разом із дівчиною, яких силоміць погнали на роботу в Німеччину, прибули потягом на свята й ішли додому, намагаючись встигнути на обрядову вечерю. Їх перепинив вояк-калмик, і коли чоловіки спробували захистити дівчину від зґвалтування, калмик заколов хлопців багнетом. Дівчину зрештою він відпустив, і та повідомила про те, що сталося, поліції.

Сталося це пізно ввечері, у темряві, на заміській дорозі, і дівчина не змогла впізнати кривдника. Хлопці були з іншого села, і вона їх не знала. Вони познайомилися по дорозі за межами міста. Їхні тіла забрали до трупарні при цвинтарі, і вони лишалися там кілька діб, доки не встановили їхні особи.

Новина миттєво поширилася містом, і люди приходили до трупарні, щоб подивитися на тіла.

Ми з Аскольдом теж почули про це й вирішили відвідати трупарню. Уночі насипало снігу, і стежку від воріт цвинтаря до трупарні ще не розчистили. Ми борсалися, йдучи нею, тонучи в глибокому снігу або потрапляючи в сліди тих, хто приходив раніше. Наближаючись щокроку до будівлі, я відчував, що моє серце калатає дедалі дужче, але не міг зупинитися. Спокуса побачити, що там усередині, виявилася сильнішою за страх.

Трупарні ніхто не охороняв, і ми ввійшли всередину, причинивши за собою двері.

Окрім двох тіл, у приміщенні не було нічого. Чоловіки витягнулись горілиць на двох суміжних столах, простоволосі, але в товстих пальтах, із заплющеними очима і складеними вздовж тіл руками. Були вони подібні до себе, наче брати, із повними обличчями та густим прямим волоссям піщаного кольору, зачесаним назад. Їхні губи були стиснуті, щоки надуті, наче вони набрали до рота води та силкувалися її втримати, але здавалося, що насправді вони стримували тишу. Скидалося на те, що набралося її у ротах багато, їх обох закололи в живіт або в бік, але не було видно, куди саме. Рани приховували пальта. Однак один з чоловіків мав на додачу глибокий поріз збоку на шиї під щелепою. Кров там застигла і почорніла, наче сургуч, що затикає дірку.

Дивно, але острах, який я відчував, тепер минув. Видовище здавалося звичним, ніби засніжений краєвид, побачений перед тим, як я увійшов, і в цій картині не було нічого страшного. Я спокійно споглядав тіла, роздивляючись і запам’ятовуючи дрібниці, наче записував на папері. За деякий час я зрозумів, що побачив усе, що мав побачити, і залишатися тут довше немає сенсу. Я очікував, що побачу щось неймовірне, але з’ясував,