Читати книгу - "Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський"

Кілька чоловіків продиралися стежкою до трупарні, подоланою нами раніше, і ми дали їм пройти.

Світлина?

Існувала світлина з нами чотирма, татом, мамою, Норою і мною, знята паном Атраментом, здається, у березні того року. На світлині ми сидимо на нашій канапі в ногах великого ліжка, позаду, високо на стіні над узголів’ям, — тризуб на щиті. На світлині він різних відтінків сірого, та насправді був золотий і блакитний.

Тато сидить на канапі ліворуч, його правий лікоть лежить на бильці, ноги схрещені, а високий чобіт на правій, горішній, відбиває смужку білого світла, яка потрапляє крізь вікно навпроти. Нора біля нього, утислася між ним і мамою, злегка повернувшись до мене. Мама сидить прямо, щільно стиснувши коліна, лівою рукою пригортає мене, а я сиджу частково в неї на колінах, а частково — на бильці канапи, притиснувши до грудей велику книжку. На світлині не видно її назви, але то стислий переказ для дітей «Іліади» й «Одіссеї», яким я тоді захоплювався. Вираз облич у всіх спокійний, але на моєму ось-ось заграє усмішка.

Це була остання світлина з нами всіма разом.

10

Тато пішов до війська?

Пізніше того року тато пішов до війська воювати на боці німців проти росіян.

Про це говорилося довгий час, і нарешті день настав. Тато мав їхати опівнічним потягом, туди, де збиралися рекрути. Він ліг біля мене в ліжко, коли я збирався засинати, і розповідав, що робитиме.

Саме перед війною росіяни вбили мільйони наших краян, і ми маємо зробити так, щоб це не повторилося. Як офіцеру, йому також було важливо підвищити свою військову компетенцію, щоб у майбутньому краще керувати іншими під час воєнних дій проти ворога. Тому німецька підготовка стане йому в пригоді.

Я мав гарно поводитися, слухатися мами, бути здоровим і сильним, наполегливим у навчанні й писати йому про те, що роблю. Він повсякчас думатиме про нас трьох, писатиме мені у відповідь листи, і коли війна завершиться, він повернеться, і все буде, як раніше.

Сказавши це, він лежав нерухомо, і я заснув під звук його дихання, відчуваючи, як тепло його тіла плине в моє.

Коли я прокинувся вранці, його вже не було, але здавалося, що все гаразд. Усе буде, як тоді в моєму дитинстві, коли він улітку їздив на військові навчання. Він пішов до війська захищати нашу країну, бо то був його обов’язок, а потім повернеться й усе мені розповість. Я мав свої книжки, школу, друзів, маму, сестру та бабу і чекав на його повернення.

Куди його відправили?

Спочатку він потрапив до вишкільного табору, де навчалися всі — офіцери та звичайні вояки, — а потім до офіцерської школи, щоб відповідати стандартам німецької армії.

Перший табір був розташований у лісі, де, судячи зі знімків, росли високі стрункі сосни, і він писав, що навчання було дуже важке. Вони щоранку прокидалися о п’ятій, і він повертався ввечері у наскрізь просяклій потом сорочці, так що доводилося її викручувати.

Наприкінці цієї підготовки він приїхав додому в коротку відпустку, із запалими щоками, але зовні міцний, у військовій шапці, в однострої німецького піхотинця й у важких, підбитих цвяхами військових черевиках, зі штанами, запханими у вовняні шкарпетки, та з болтовою гвинтівкою на плечі. Він проспав цілу добу, не прокидаючись, а потім повільно відтанув до звичного стану. Він привіз нам цукерки, перетерту сушену садовину у формі маленьких жувальних кубиків та інші схожі речі, які купив у військовій крамниці, але цього разу, коли він поїхав, стало важче, ніж коли він їхав уперше. Його так довго не було, він лишився з нами тільки на декілька днів і знову поїхав на бозна-скільки.

Офіцерський вишкіл?

Одразу після цього він пішов на офіцерський вишкіл в іншому таборі, далі на захід. Це також було в сосновому лісі, але дерева там були вже геть інші: товстіші й де-не-де покручені, а гілки нагорі зросталися жмутком, утворюючи дах. Сосни в першому таборі були стрункі та скидалися на ялиці. Ґрунт був піщаний. Він надіслав нам світлину, на якій лежав на боці, дивлячись в об’єктив, на клаптику білого піску серед невисокої рідкої трави, із соснами над ним на невеликому схилі, верхів’я яких скидалися на пласкі чорні парасольки. Там було теж важко тренуватися, але він уже загартувався, тож йому було не так трудно, як раніше.

Цього разу він приїхав у довшу відпустку. Високий у високому офіцерському кашкеті з лискучим чорним дашком і срібним черепом на чорній смужці, що оперізувала кашкет, у довгій шинелі з широкими вилогами, у високих чорних чоботах і з пістолетом у кобурі на ремені. Череп нагадував зловісну срібну троянду. Пістолет був більший за той, який він мав перед війною, із довгим дулом і шорстким руків’ям, заважкий для мене, щоб тримати однією рукою й націлюватись. Запхнутий у кобуру на ремені, він здавався набряклим, як звихнена рука у шкіряній рукавичці. Ліворуч на комірці його кітеля на чорному прямокутнику виднілися три срібні зірки, а праворуч — срібний лев, що стояв на задніх лапах, задерши передні.

Тепер він привіз навіть кращі речі: шоколад, мандарини, а також кілька пляшок французького вина.

Були ще відпустки?

Здається, він приїздив у відпустку ще раз перед тим, як його відправили на фронт, але я мало пам’ятаю про той випадок. Мабуть, усе було, як і під час попередніх відвідин, і новизна вивітрилася.

І світлини?

Крім знімків із двох вишкільних таборів, були й інші, де він стоїть у центрі групи вояків з його сотні, в польовій шапці з вухами по боках і довгим дашком, у короткому кітелі, галіфе й високих чоботях, на грудях висить бінокль, у кобурі пістолет, деякі вояки стоять з пістолет-кулеметами, подібними на довгі пістолети, що звисають через груди на ремінцях; де він сидить на пасажирському сидінні одного з тих авто, подібних на човни, на яких я бачив німців на початку війни, однак в цієї машини лобове скло не складене, а за кермом — водій, його ординарець, й обидва повернули голови ліворуч до об’єктива; де він сидить верхи в шапці й навушниках, у довгій теплій шинелі та важких чоботях, на засніженому тлі з чорною смугою лісу позаду. Остання була з операції його підрозділу, коли вони полювали на російських партизанів