Читати книгу - "Приречений кохати, або Надія короля Ерланда, Ольга Обська"

Ерланд подав руку, допомагаючи зійти зі сходів карети. Які ж вони тут галантні — навіть гранітні брили в людській подобі. Але щойно ноги Надії ступили на землю, він відразу пішов, залишивши її під опікою Лізі, яка підскочила до них.

— Я вже знаю, які покої вам відвели, — повідомила служниця.

Транспортний засіб, в якому вона їхала, прибув на місце на півгодини раніше.

— Ходімо, — поспішила Лізі у бік палацу. — Багаж уже у вашій кімнаті.

Надя попрямувала слідом.

Північний Палац. Епічне видовище! Його величі не заважала навіть метушня королівської процесії, що прибула до його стін. Вигуки візників, іржання коней, слуги з баулами у руках — все це анітрохи не зменшувало розкішності та грандіозності творіння Тай-Наїльських архітекторів. Виправдовуючи свою назву, палац сяяв сніжно-білим, іскрився у світлі нічних світил, ніби висічений з льоду. Стародавній синій ліс служив йому тлом. Надя закинула голову. Який височенний! Шпилі на вежах тягнулися у вечірнє небо, наче хотіли проштрикнути зоряний купол.

І всередині та ж аура сніжно-крижаної чарівності. В інтер'єрі переважав білий колір та всі відтінки синього: від ніжно-блакитного до фіолетового. Все це пробуджувало якийсь святково-передноворічний настрій. Ось тільки ялинки з гірляндами бракувало в центрі колонного залу, через який Лізі проводила Надю до її покоїв.

Ранок почався зі звуку горна, що лунав з вулиці. Надя мало на ліжку не підстрибнула. Що відбувається? Уперлася очима у вікно. Світанок ледь жеврів — було ще дуже рано. Промайнула спокуслива думка: що б там не відбувалося, подрімати ще годинку. Але не так сталося як гадалося. За кілька хвилин трубачу на вулиці знову заманулося дудіти. Потім знову і знову. Який вже тут сон. Лізі, яка прийшла зі сніданком, пояснила, що цими трубними звуками зустрічають учасників лицарського турніру, які вже почали прибувати до палацу. Це вони, звичайно, молодці, що прибувають, але навіщо ж так горланити?

Лізі перебувала в радісному збудженні з приводу майбутнього приголомшливого заходу і від запрошення поснідати разом із Надею відмовлятися й не думала. Вже за традицією, вирішила накрити на столику біля вікна. Розставила тарілки, сіла, але не стільки жувала оладки, скільки заглядалася на те, що діється під стінами палацу, і безперервно щебетала.

Що залишалося Наді? Вона теж прилипла до вікна.

— Он, бачите, — кивнула Лізі на вершника, що саме зістрибнув з рябого коня. — Це Лорд Вільгельм. Переможець минулорічного турніру.

Великі габарити блондина-вікінга та легкість, з якою він вибрався з сідла, підказували, що й цього року він має всі шанси на перемогу.

За кілька хвилин Лізі познайомила Надю і з основним суперником Лорда Вільгельма — таким самим білявим красенем, Лордом Феліксом. Вони були схожі один на одного настільки, що, напевно, на змаганнях Надія їх не відрізнить.

— Вони як брати.

— Вони і є брати. Вільгельм старший на три роки. Він ще жодного разу не програвав Феліксу.

Уявляла Надя, наскільки молодшому хочеться втерти носа братику.

— Подейкують, цього року знову переможе Вільгельм, — поділилася плітками Лізі. — Але я вболіватиму за Фелікса.

— Чому?

— Вільгельм вже стільки жіночих сердець розбив. Нехай тепер звалиться з коня і сам собі щось розіб'є, — Лізі хитро посміхнулася, але потім схаменулася: — Ой, ви нічого такого не подумайте. Я не бажаю Лорду зла.

Надя здогадувалася, чому служниця стала виправдовуватися. Навряд місцевий етикет заохочує, коли слуги перемивають кісточки Лордам.

— Облиш, Лізі, — заспокоїла Надія, — все правильно. Нехай серцеїд звалиться з коня. Я теж вболіватиму за Фелікса.

Готувати Надю до церемонії відкриття турніру Лізі розпочала задовго до початку дійства. Вибрала найкрасивішу на її думку сукню. Бордову. З підвищеною пишністю п'ятишарових спідниць та найвужчим ліфом, який затягнула безбожно сильно. Уклала волосся за місцевою модою у високу зачіску. Потім простежила, щоб, не дай боже, Надя не залишилася у своєму «жахливому» земному взутті — підібрала в тон сукні лаковані туфлі. На шию — кулон. І насамкінець забезпечила віялом. Сяюча усмішка на обличчі Лізі говорила про те, що результатом своїх старань вона залишилася задоволена.

Супроводжувати Надю на церемонію зголосився Базиль. Куди ж без нього? Так що їхня з Лізі жіноча команда була посилена Магістром. І цією дружною трійцею вони й вирушили на арену лицарського турніру, яка була розташована за кілька сотень метрів від палацу.

Ошатно вдягнені дами, лицарі в блискучих обладунках, різномасті коні — в очах почало миготіти ще перед входом на трибуни. Надя зауважила, що брати-фаворити змагань були взяті в особливо щільне жіноче кільце. Слава серцеїда анітрохи не завадила Вільгельму бути в центрі уваги прекрасних дам. Фелікс у кількості прихильниць братові не поступався.

Магістр провів дівчат на найкращі на його думку місця — навпроти ложі, в якій перебуватиме король. Не встигли Надя і Лізі сісти, як на арену вийшли трубачі. Еге. Ті самі. Тепер Надія могла роздивитися обличчя цих добродіїв, які не дали їй поспати. Вони протрубили щось урочисто-піднесене, і глядачі потягнулися рікою займати місця. За кілька хвилин на трибунах вже яблуку ніде було впасти. Горнисти протрубили ще раз. Це, мабуть, як дзвінки у театрі. Після третього розпочнеться вистава. Так і сталося. Щойно горни загриміли знову, у королівській ложі з'явився Ерланд в оточенні почту. Зокрема і старий Надин знайомий — витурений з карети Радник Арчибальд був тут. Він сів праворуч від короля. Цікаво, як йому довелося добиратися? У возі для покоївок?

Трибуни вибухнули вітаннями на адресу Його Величності. Але той підняв руку, чим зупинив овації. Виголосив коротку промову та відкрив лицарський турнір, запросивши учасників виїхати на арену.

Це був той момент, про який розповідала Лізі. Справді гарно. Три десятки кремезних спортивних чоловіків, одягнених у метал, гордо прогарцювали пару кіл по арені. Церемоніймейстер представляв кожного. Але Надя, звичайно, нікого не запам'ятала.