Читати книгу - "У пошуках Оґопоґо, Леся Вороніна"

Переселенці запросили червоношкірих сусідів на спільне свято й частування після того, як зібрали багатий урожай і схотіли насолодитися плодами своїх рук і подякувати за це Богові. Цікаво, чи не тоді вперше індіанці скуштували вогняної води, що згодом і призвело до виродження цього гордого й відважного народу?.. Нині у США День Подяки відзначають кожного четвертого четверга листопада, а в Канаді, де зима настає раніше, це свято відбувається у першу неділю жовтня.

Американці, схильні будь-яку подію перетворювати на галасливе шоу, створили навіть певний ритуал: щороку на День Подяки президент Америки привселюдно оголошує помилування одному птахові. Минулого листопада весь світ стежив у режимі онлайн за тим, як президент Обама обирав одну з двох огрядних індичок, призначених на поїдання, і під оплески й радісне гигикання присутніх подарував їй життя. Тепер обрана президентом птаха житиме на спеціальній фермі у ситості й розкошах, аж поки помре натуральною смертю — уявляєте, такий собі будинок для персональних індичачих пенсіонерів? Що ж до її невдахи- посестри, то вже за кілька годин вона стоятиме догори лапами, запечена й рум'яна, на святковому президентському столі…

Мені здається, що в цьому обряді е щось неймовірно фальшиве — вже б відпускали обох птахів або давали б їм однакові шанси, влаштовували б якусь лотерею, чи що… В усякім разі, мені б важко було споживати соковите індичаче стегенце чи крильце, якби я була знайома з сердешною птахою особисто, та ще й змушена була б вирішувати її долю.

У Канаді, де люди живуть у набагато спокійнішому ритмі (особливо у провінційних містах і містечках), все відбувається по-домашньому тепло й невимушено. До того ж дякують вони Богові за іншу подію, яка трапилася ще 1578 року, коли британський пірат і мандрівник Мартін Фробішер, опинившись на узбережжі Ньюфаундленду, склав подяку Богові за те, що йому та його команді пощастило здолати усі труднощі довгої подорожі й виконати обіцянку, дану англійській королеві Єлизаветі — добути у Новому Світі золото. Щоправда, після повернення до Великобританії виявилося, що золота руда — це звичайний мідний колчедан. Дешевий і нікому не потрібний мінерал, який із величезними труднощами доправили аж з-за океану, розсипали по вулицях Лондона, звідки й пішла легенда про те, що вулиці британської столиці вимощено золотом.

Для нинішніх канадців День Подяки — це просто нагода зустрітися усім членам родини, погомоніти про життя, проблеми й успіхи, побажати одне одному щастя й здоров'я і відчути себе частиною єдиного організму, що називається твоїм домом. Сюди можна прийти в будь- який час і знати, що тобі зрадіють і допоможуть. День Подяки — це немовби генеральна репетиція перед Різдвом і Великоднем, але серед канадських українців ці головні християнські свята е завжди національними, а от День Подяки — це ніби демонстрація єдності усіх громадян Канади, хоч би до якої етнічної групи вони належали.

Отож, вертаючись до гастрономічних уподобань, маю сказати, що в мене склалося враження, ніби всі найпопулярніші страви були привезені сюди переселенцями з цілого, світу. Тож тепер тут дуже люблять італійську кухню — в Едмонтоні повно затишних італійських ресторанчиків, які я час від часу відвідувала зі своїми новими канадськими приятелями.

Особливо мене вразив ресторан, де господар посеред вечора раптом вибіг у зал, де сиділи відвідувачі. Він, немов цирковий жонглер, з неймовірною спритністю крутив у руках, підкидав угору і ловив шматок розкачаного для піци тіста і при цьому на повний голос виспівував арію з опери «Ріголетто». Від несподіванки я мало не вдавилася шматком чудової лазаньї, а мої друзі весело засміялися й пояснили, що це «фішка» цього ресторану. Власник замолоду закінчив консерваторію, але виявилося, що піцами, лазаньями, салатами й солодощами він може заробити набагато більше, аніж виконанням оперних арій. Тож, зрозумівши, що другого Карузо чи Пласідо Домінґо з нього не вийде, кмітливий італієць вирішив поєднати ці два заняття.

А ще Канаду заполонили ресторани китайські, корейські, в'єтнамські, тайські, індонезійські… Цей перелік можна було б продовжувати й продовжувати. І замість того, щоб, повернувшись з роботи, стояти біля плити й готувати вечерю для діток і чоловіка, що сидить, зручно вмостившись у кріслі, й дивиться телевізор, як це роблять українські жінки, канадійки поступово привчилися ходити разом з усією родиною до дешевих і смачних ресторанів. Звісно, не йдеться про розкішні французькі ресторації з вишуканим порцеляновим посудом, кришталевими келихами й офіціантами, що стоять напоготові у тебе за спиною. Я маю на увазі невеличкі затишні кнайпи з паперовими китайськими ліхтариками, бамбуковими завісами, що торохкотять, коли гість заходить до зали, і величезними порціями усілякої екзотичної їжі. До вас тут-таки підбіжить усміхнений офіціант і запропонує таке розмаїття наїдків і напоїв, що ви довго вагатиметеся, поки виберете щось не дуже гостре, не дуже колюче й не дуже екстремальне. До речі, у кожному східному ресторані вам подадуть чайник жасминового чаю безкоштовно. Це для того, аби згасити пожежу, що може спалахнути у вас у роті після маленького шматочка (чи ковточка) цілком безпечної на вигляд страви.

Насправді мені здається, що до східних ресторанів люди ходять не тільки через смачну й незвичну на наш європейський смак їжу. Просто у цих затишних недорогих кнайпочках ти ніби переносишся у часи дитинства, опиняєшся у дивовижному світі, де стіни розмальовано

драконами із золотою лускою, де звучить ніжна солодка музика й дівчата в гаптованих яскравими нитками кімоно танцюють на крихітній сцені, обвіваючи себе сандаловими віялами. І всі буденні турботи відступають кудись далеко- далеко, світ стає веселим і різнокольоровим, як скельця в калейдоскопі, і тільки від тебе залежить змінити той химерний візерунок, легко обернувши калейдоскоп так, аби скельця склалися у зовсім інший орнамент.

Скелясті гори, озеро Оканаган і загадковий Оґопоґо

Під час різдвяних вакацій нас запросили до Британської Колумбії, відпочити на березі велетенського озера Оканаган. їхати туди треба було аж 17 годин, ми мали перетнути Скелясті гори й опинитися серед зовсім іншої природи й погоди. Якщо в цей час у провінції Альберта лютувала зима, то в Британській Колумбії, а особливо у затишній долині, на дні якої й лежить це дивовижне озеро завширшки лише у два кілометри й завдовжки у сто кілометрів, панувала чудова лагідна весна. В усякім разі, нам із Женькою так здалося, коли ми стояли на березі Оканагану, яке видавалося нам безкраїм морем. Ми ще