Читати книгу - "У пошуках Оґопоґо, Леся Вороніна"

не могли отямитися від казкової мандрівки на сріблистому автобусі, який у США і Канаді називають grey hound — гончак. І справді, він домчав нас до пункту призначення без усяких пригод, нам було зручно й цікаво, бо крізь великі вікна ми бачили такі неймовірні краєвиди Скелястих гір, що просто перехоплювало подих, і ми клацали й клацали щойно купленим фотоапаратом, аби увічнити замерзлий водоспад, що застиг білою кригою на стрімкій гірській стіні, або родину оленів, що спокійнісінько паслася на узбіччі, не зважаючи на машини й автобуси, що пролітали повз них.

Чому ми вирушили в дорогу не літаком, не потягом, а автобусом? Просто Канада така величезна й розвивалася вона так стрімко, що прокладати залізничну колію було нераціонально. Між будь-якими містами й містечками тут давно вже налагоджено повітряний зв'язок, а крім того, шосейні дороги тут такі досконалі, що мандрівка ними перетворюється не на боротьбу за існування, як на українських латаних- перелатаних шосейках, вкритих тріщинами, ямами й горбами, а на цікаву й приємну пригоду. Ясна річ, що в кожному автобусі-гончаку ви можете подивитися фільм, послухати музику, випити кави чи чаю. На зупинках вас почастують смачним обідом, і в ідеально чистому туалеті, що скоріше нагадує римську лазню, ви навіть зможете прийняти душ і почистити забруднений у дорозі одяг і взуття. Для канадців — це норма. Так само, як і біотуалети, які ви знайдете в найвіддаленіших від цивілізації куточках заповідника, яким є територія усіх Скелястих гір.

І, певно, саме через це до Канади рік у рік приїздить дедалі більше туристів. Особливо вподобали її японці, яких ми зустрічали й біля всесвітньо відомого лижного курорту Банф, куди, як кажуть, приїздить і сама англійська королева з родиною, аби відпочити від своїх королівських клопотів. У самому Банфі нам, на жаль, побувати не пощастило — просто не вистачило часу й грошей, але й те, що ми побачили під час нашої казкової подорожі, стало чи не найкращим спогадом про Канаду.

Графітно-чорні шпичаки гір, ніби вирізьблені гігантською сокирою, кришталево прозоре небо, яке змінює барву від яскраво-лазурової

до ніжно-блакитної, пухнасті легенькі хмаринки — здається, до них торкнувся пензликом геніальний художник і розфарбував у всі відтінки рожевого, помаранчевого, бузкового кольору, дикі качки, що підходять до вас під час зупинки автобуса й довірливо беруть частування просто з рук, і дерева, яких не торкалася й ніколи не торкнеться рука лісоруба. Бо все це — спільна оселя розумних і порядних громадян, які хочуть, щоб цей чудовий світ, в якому їм випало щастя жити, залишався незмінним.

І ось тепер, щойно я написала осанну мудрим канадцям, внутрішній голос застеріг мене від надмірного пафосу й ідеалізації цієї чудової країни та її громадян. Авжеж, кілька років тому на схилах гір, що оточують долину Оканаган, куди ми врешті доїхали, зловили недоумка-піромана, який навмисно підпалював ліс. Тоді згоріли тисячі й тисячі дерев і загинуло безліч тварин і птахів. І все це страшенно прикро, бо підтверджує істину, згідно з якою у світі не буває ідеальної гармонії і вічна діалектика буття повертає нас на грішну землю й тицяє під ніс зовсім не пасторальні картини. Але, слава Богу, ще бувають у житті миті, коли забуваєш по ті дуже правильні закони й дозволяєш собі піддатися ілюзіям щодо всесвітньої гармонії, любові й краси. Часом мені здається, що саме заради ось цих ілюзій люди вирушають світ за очі в пошуках земного раю. І, до речі, їм це дуже часто вдається.

Ми прожили цілий тиждень у маленькому містечку Пентінктон на березі озера Оканаган, яке виявилося не лише велетенським, а й надзвичайно мальовничим і чистим-чистим. Як з'ясувалося, з ним пов'язані неймовірні легенди, перекази та побрехеньки, які збуджують уяву багатьох любителів таємничих історій. Так от, ми з подивом довідалися про те, що в цьому озері мешкає здоровезне чудисько, яке в народі називають Оґопоґо.

Це чудисько час від часу бачать не лише нервові й схильні до фантазування дамочки, а й дослідники підводного світу озера Оканаган. Щоправда, їм ще й досі не пощастило зробити жодного достатньо чіткого знімка хитрої тварюки, що має, за їхніми твердженнями, потужний тулуб, довжелезну шию й маленьку, схожу на зміїну, голову. У прадавніх переказах індіанців, котрі з давніх-давен мешкали на березі цього постльодовикового озера, до наших днів збереглися згадки про страшного дракона, котрому місцеві жителі мусили приносити в жертву впольованих тварин, аби чудисько не перевертало їхні каное й не пожирало їх самих…

На щастя, за весь час, відколи на березі озера почали мешкати блідолиці, Оґопоґо не з'їв жодного рибалку, котрий сидів на березі з вудочкою чи перепливав на човні на протилежний берег озера Оканаган. Але інтерес до озерного монстра постійно підігрівають, друкуючи чергові лякачки. Адже присутність Оґопоґо у водних глибинах дуже потрібна місцевим власникам готелів, сувенірних крамничок та екскурсійних бюро, котрі створили цілу «оґопоґівську» індустрію: це й значки із зображенням усміхненого змієголового чудиська, і кухлі з мордою монстра, і футболки, і сумочки,

і брелоки, й іграшки і ще купа усіляких дрібничок, які охоче купують довірливі туристи на згадку про відвідання цього загадкового місця. А на підтвердження того, що до існування Оканаганського чудиська місцева влада ставиться цілком серйозно, Торговельна палата міста Пентінктон, що лежить на крайньому півдні озера, встановила спеціальну премію тому, хто надасть незаперечні докази існування Оґопоґо у глибинах озера Оканаган. І премія ця зовсім не символічна — вона становить два мільйони доларів!

У той день, коли ми з Женькою прибули до Оканагану, над озером клубочився густий туман, і хоч скільки ми вдивлялися у водяну гладінь, зміїної голови на довгій лускатій шиї ми там не побачили. Не помітили ми чудиська й тоді, коли імла розвіялася й повітря над озером стало прозоре. Однак нам таки довелося пережити кілька неприємних хвилин, коли ми стояли на вершечку гори поблизу Оканагану.

Я відірвала погляд від казкового краєвиду, і серце в мене закалатало як скажене: до нас зовсім близько підійшла якась тварина, що нагадувала велетенську кицьку. Я не знала, що робити. Тікати? Хижак дожене нас за один стрибок. Але ось так стояти й чекати, поки звірюка накинеться на нас, зовсім не хотілося. Я почала потроху посуватися вперед, сподіваючись, що першою кицька-велетень, можливо, схоче з'їсти мене, а син встигне втекти. Женька напружився і, навпаки, спробував затулити собою мене. А звірюка стояла, пильно дивилася на нас, і я бачила, як здимаються під сіро-пісочною короткою шерстю її боки, як тріпочуть