Читати книгу - "У пошуках Оґопоґо, Леся Вороніна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Агов, де ви? — почули ми голос нашої знайомої, що привезла нас сюди й трохи затрималася внизу на дорозі біля машини.
Тварина, почувши людський голос, зробила гігантський стрибок і беззвучно, так, як і з'явилася, зникла за пагорбом серед густих заростей, що вкривали гірські схили. Коли ми розповіли про нашу пригоду, жінка, здавалося, злякалася більше за нас.
— Це була пума! — вигукнула вона. — Я чула, що останнім часом їх часто бачили на околицях озера, але не думала, що вони так знахабніли, що почнуть підходити до людей серед білого дня!
Ми з Женькою перезирнулися і, мабуть, одночасно згадали, як ще хвилину тому намагалися затулити одне одного від страшного хижака. На нервовому ґрунті на нас напав невтримний сміх, а наша зачудована приятелька ніяк не могла второпати, чим же могла так розсмішити зустріч з небезпечною звірюкою. А пояснювати їй ми нічого не стали — хай це залишиться нашою таємницею, бо ми й справді хоч на мить, але відчули біля себе подих смерті, і тепер треба було якось скинути з себе ці похмурі й страшні враження. А сміх — то найкращі ліки від переляку.
Мабуть, задля того, щоб відвідання околиць озера Оканаган не було затьмарене зустріччю з пумою, наші господарі вирішили повезти мене куштувати чудові місцеві вина. Для мене це
було відкриттям — виявилося, що віднедавна Канада і особливо провінція Британська Колумбія уславилася на цілий світ вишуканими винами. У долині, захищеній горами, утворюється мікроклімат, в якому дозрівають різні сорти винограду, з яких виробляють класичні сорти вина — білого, червоного й рожевого.
Особливо мені сподобалося льодяне вино, яке мені досі не доводилося куштувати, бо його виробництво вимагає дотримання таких точних і складних приписів, що коштує воно зовсім недешево. Але тут, у просторих дегустаційних залах, де огрядний дядечко з довгими сивими вусами нахвалював свої вина й розповідав історію мало не кожного ґатунку вина та ще й націджував вино просто з великих дубових бочок, я відчула неповторний смак виногрон, що підмерзли від перших холодів, а потім з тих ягід виготовили трунок солодкий і ледь гіркуватий водночас, що гострими голочками поколює піднебіння й нагадує про диво першого снігу, паморозі на гілках дерев і передчуття безтурботної радості зимових свят.
На стіні дегустаційної зали висів великий кольоровий постер із фотографією недавньої пожежі, що лютувала в цих місцях. Величезні язики полум'я впритул підійшли до винограднику, вино з якого ми саме зараз пили. А внизу великими літерами було написано: «And you think you had a bad day?» (І ти вважаєш, що це у тебе був поганий день?!). Це було написано ніби спеціально для мене. Тож я стріпнула головою, відігнала страшні картини, які раз у раз поставали перед моїм внутрішнім зором:
прозорі жовті очі хижака, які невідривно дивляться на нас із сином, ніздрі, що ледь посмикуються, і напружені м'язи на пазуристих лапах.
Нам наливали у маленькі келишки темне, аж чорне бордо й блідо-жовтий мускат, а ще рожеве ніжне сухе вино, і келишків ставало все більше, аж поки я забула про небезпечну пригоду й зрозуміла, що долина Оканаган — найкраще місце у світі, і недарма, як мені розповіли мої господарі, сюди приїжджають з усіх усюд багаті бабусі й дідусі, оселяються на березі казкового озера і живуть, насолоджуючись прекрасним вином, чистим повітрям і чудовими краєвидами. А ще у долині й на пагорбах, що оточують Оканаган, дозріває не лише чудовий виноград, — тут вирощують особливу чорну черешню завбільшки з волоський горіх, соковиту й солодку, як мед, і неймовірної смакоти й аромату персики та розкішні яблука.
— А ти б хотіла жити на березі нашого озера? — раптом запитала в мене приятелька, коли вже ввечері ми сиділи у зручних кріслах на березі озера, місяць віддзеркалювався у тихій воді і хвилі хлюпотіли у нас біля ніг.
Я ввічливо усміхнулася і знизала плечима, бо раптом мені страшенно захотілося додому, у село мого дитинства, куди ми їздили щороку на канікули, де в кожному садку росли такі соковиті й справжні яблука, що аж тріскалися від соку, і той сік запікався на їхніх порепаних боках, а груші-лимонки світилися, мов ліхтарики, серед густого темно-зеленого листя, і ми зривали солодкі вишні-шпанки, що росли по дві
на тоненьких зелених ніжках, і вішали їх на вуха замість сережок, і бігали босоніж по теплій, ніжній, як оксамит, літній куряві, перемазані з голови до ніг червоним вишневим соком, і були щасливі й безтурботні. Напевно, такого відчуття щастя у мене не було вже ніколи, так само як ніколи вже не куштувала я таких солодких вишень і соковитих яблук, що вночі гупали на землю й чекали, щоб вранці ми їх знайшли серед густої трави, як найбільший дитячий скарб.
Гаряче озеро Хевіз
Кролик Буцик і несподівана пропозиція
— Слухай, а ти можеш взяти тиждень відпустки? — навіть не привітавшись, запитала в мене подруга, зателефонувавши о сьомій ранку.
— Ну, в принципі, можу… А навіщо? — запитала я, знаючи, що зараз почую чергову божевільну пропозицію.
— Тоді швиденько пиши заяву на відпустку, збирай валізу й чекай на мене під своїм будинком завтра о шостій ранку. Я по тебе заїду на машині й заберу! — по-діловому скомандувала подруга. — Ага, і не забудь закордонний паспорт. Ти ж ніби казала, що маєш шенгенську візу на цілий рік.
— Лесю, може, ти хоча б поясниш, куди ми їдемо?
— Тю, а що, я не сказала? — зареготала моя скажена подруга. — В Угорщину, на гаряче озеро Хевіз. Там посеред зими квітнуть лотоси, і люди купаються в тому озері цілісінький рік, бо воно не замерзає — температура навіть взимку не нижча за двадцять три градуси!
— А гроші? Скільки потрібно грошей?
— На дорогу нічого — ми їдемо машиною, готель також безкоштовний — я для них написала цикл рекламних статей, і ось тепер зі мною розраховуються по бартеру класнючим двомісним номером, шведським столом на сніданок, розкішною вечерею і спа-процедурами. Ми мали їхати з колегою по роботі, але у неї захворів улюблений декоративний кролик Буцик, і вона, звичайно, нікуди не поїде: Буцика їй подарувала кохана людина, і тепер, коли вони розбіглися, це єдиний спогад про Велику Любов!
Я поглянула у вікно, за яким понуро сунули на роботу народні маси, уявила, як під ногами хлюпає сіра каша, на яку перетворився березневий сніг, перемішаний
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках Оґопоґо, Леся Вороніна», після закриття браузера.