Читати книгу - "Лабіринти. Частина 1, Крістіна Таченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- На тобі ще пару майок, - сказала Ксю.
Я рушила до дзеркала, щоб переодягтися. Потім швидко розчесала волосся та заплела дві косички - так було зручніше.
- Ой, Вітко, ти з косичками виглядаєш не на 24, а на 17! Така мила! - вигукнула Ксю, розглядаючи мене з усмішкою - Ну, розказуй, як справи? Що нового?
Я теж усміхнулася, відчувши її теплий інтерес. Її захоплення навіть трохи підняло мені настрій, проте я не знала, що їй сказати… Мої справи були не зрозумілими та без сенсу.
- Ксю, я така втомлена та голодна, що мені не до розповідей, чесно! - намагалась я відмазатись від прямих відповідей і це спрацювало.
- Тоді ідемо їсти і я тебе відведу відпочивати у кімнату у гостей.
«Як би я хотіла додому, бо вже втомилася відпочивати не вдома! Стоп... А де це я відпочивала ще, зовсім недавно? Не вдома, це точно... Але де?» - думки плуталися у моїй голові, ніби клубок ниток. У пам’яті раптом спливла футболка з написом The Beatles Але що це за футболка і які спогади мали б із нею пов'язуватися? Я не могла цього згадати, як не намагалася.
Щоб хоч трохи відволіктися, я насолодилася булочками й запашною кавою. Ксю тим часом запропонувала провести мене нагору.
- Пішли, я покажу тобі, де ти зможеш відпочити, - сказала вона з усмішкою.
На горищі мене чекала приємна гостьова кімната: там стояло акуратне ліжко, невелика шафа, дзеркало, і загалом усе виглядало затишно й комфортно. Сонячні промені пробивалися крізь маленьке віконце, додаючи особливого тепла цьому простору.
- Сподіваюся, тобі тут буде добре! - з ентузіазмом додала Ксю.
- Тут чудово, дякую, - відповіла я, оглядаючи кімнату.
Ксю спустилася вниз до Діми, залишивши мене саму на горищі. Я лягла у м'яке ліжко і повернулася до віконця, крізь яке пробивалися останні промені заходу сонця. Їхнє тепло ніжно ковзало по кімнаті, але всередині мене відчувалася лише тривога.
«Ось іще один день закінчується, а я все поневіряюся десь і не можу знайти спокою», - подумала я, дивлячись на небо, яке поступово темнішало. Раптом я відчула щось дивне на своєму великому пальці. Це був перстень! Як я могла раніше його не помітити? Мій погляд зупинився на вишуканому срібному кільці, і щойно я торкнулася його, у моїй пам’яті спалахнув образ.
МАКС!
Його голос лунав у моїй голові, чіткий і наполегливий:
«Не забудь покликати мене!»
У мене перехопило подих. Спогади, що здавалися втраченими, поверталися потроху.
- Максе, прийди!
За секунду я почула стук у вхідні двері та побігла униз. Макс стояв на порозі, усміхаючись, а в його очах було щось знайоме, тепле й заспокійливе. Я кинулась йому на шию, і він обійняв мене так міцно, що мені здалося, ніби всі страхи і тривоги зникли в одну мить.
- Ну, привіт! - сказав він тихо, трохи з усмішкою, - Нас уже не відкидає одне від одного електричним розрядом і це радує...
- Так… - прошепотіла я, відчуваючи, як теплішає на душі. І тут у моїй голові з’явилося все, що я забула. Усі події у Львові, наші розмови і навіть момент, коли ми розлучилися.
- Ти згадала мене? - запитав Макс, заглядаючи мені в очі - Чому ж так довго?
Я опустила очі й простягнула руку з перснем.
- Я подивилася на нього... і тоді згадала. Вибач, що довелося чекати.
- Нічого, - він легенько доторкнувся до моєї руки, щоби роздивитися перстень, - Я все розумію. Головне, що ти пам’ятаєш тепер.
Ксю, яка стояла поруч, ошелешено дивилася на нас.
- Це хто? - запитала вона нарешті, розірвавши тишу.
- Це Макс, - сказала я, повертаючись до неї, - Мій... ангел-охоронець.
- Що?! - здивовано вигукнула Ксю, але Макс лише загадково усміхнувся.
- Ми зранку тобі усе розкажемо, - сказала я, потягнувши Макса за руку у мою тимчасову кімнату.
Там ми, обійнявшись, просто заснули аж до обіду наступного дня. Мене розбудив запах кави. Я по-дружньому штовхнула Макса в бік для того, щоб розбудити. Він неохоче відкрив очі і посміхнувся.
- Прокидайся, сонько!
- Так смачно пахне кава, - сказав він, потягуючись мов кіт, - може проведемо день на природі? Влаштуємо пікнік?
Я засміялася і, піднявшись з ліжка, підійшла до вікна. Сонце вже піднялося високо, і на вулиці було тепло.
- Було б круто, - промовила я.
- Ми тут плануємо на довго залишатися? - з цікавістю запитав хлопець.
- Не знаю, я про це ще не думала та й, напевно,усе залежить від моїх телепортацій туди-сюди.
- Давай погостюємо тут пару днів та повернемося у Львів. Я маю тебе з деким познайомити.
- З ким?
- О, це дуже цікава людина! Я познайомився з ним у «Елвісі», як і з тобою. Зараз я тобі розповім, як все було. Сидів я у «Елвісі"», пив каву та розглядав навколишній простір. Всі ці знайомі обличчя, звуки та запахи кави - як завжди, нічого незвичного. Та раптом моя увага привернула компанія молодих людей, які досить голосно розмовляли і сміялися. Їх було четверо, але один з них виділявся серед решти. І, чесно кажучи, мені одразу стало цікаво, хто це. Він був одягнений у сорочку а-ля «Святослав Вакарчук в молодості» - з широким стоячим комірцем, довгими рукавами-кльош. Сорочка була зеленого кольору і на ній були якісь елементи вишивки - вони виглядали, як щось народне, але при цьому не перевантажували весь образ. Джинси були теж кльош, в деяких місцях трохи подерті, але чисті, акуратні. Що цікаво, на ногах у нього були старі, сильно заношені кеди, але вони ідеально підходили до його стилю - якогось неформального, але водночас цілісного.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лабіринти. Частина 1, Крістіна Таченко», після закриття браузера.