Читати книгу - "Заради майбутнього"

Дерипащі не вдавалося втримати шкіряну кулю в руках. На 35-й хвилині тренер вирішив замінити Кузя, одначе запасний страж воріт повівся ще більш дивно та неадекватно. Замість того щоб вийти на заміну, він раптово почав битися, після чого втік до роздягальні. Третій голкіпер заліковував травму стопи, тож його не було заявлено на цей матч. Столичній команді довелося продовжити гру з Кузем на брамі.

У другому таймі я забув навіть про Тьомика. Голи посипались у ворота «Торпедо», ніби стиглі горіхи з дерева. Захисники чемпіона України, второпавши, що воротар сьогодні, м’яко кажучи, не в гуморі, розгубилися, а це перетворило оборонні редути «Торпедо» на прохідний двір. За відсутності травмованого плеймейкера Дерев’янка торпедівці нічого не змогли вдіяти біля воріт суперника. Атака, так би мовити, не йшла. «Торпедо» конало. Не допомагали ні ображене та грізне гудіння стадіону, ні істеричні вигуки головного тренера.

Коли «комбайнери» відвісили торпедівцям четвертий сухий м’яч, тренер заспокоївся і заходився обмірковувати місця свого подальшого працевлаштування. Після п’ятого влучного удару стадіон заспівав мелодію похоронного маршу, що навело тренера на думку про те, що роботу доведеться шукати за кордоном. Кузьо Дерипаща почав думати про заповіт. Після того як на табло висвітилося 0:6, всі, хто мав хоч якийсь стосунок до ФК «Торпедо», від прибиральниці на тренувальній базі й до президента клубу, думали лише про одне: Господи, зроби так, аби цей кошмар закінчився.

Матч завершився з розгромним рахунком 1:7.

Кузьо плакав, ховаючись від уболівальників за спинами поліції. Реймандо Джуніперо зателефонував агентові та сказав: «До сраки все, хочу назад до “Інтера”». Президента клубу повезли до лікарні з підозрою на інсульт.

Такої ганьби найкращий український клуб не знав від самого заснування.

10

— Де ти був увесь цей час?! — спливло, мабуть, секунд із тридцять, доки я зміг вичавити із себе ці слова.

Переді мною сидів Тьомик, а поряд із ним — суворий на вигляд чоловічок зі зморшкуватим обличчям, кучерявим волоссям середньої довжини й окулярами в тонкій дротяній оправі. Мене дивував не так факт присутності напарника у моїй квартирі (Тьомик віддавна має свій ключ), як власне присутність Тьомика — живого й неушкодженого — та ще й у товаристві дивного чоловіка, який скидався чи то на вимогливого університетського професора, чи то на хірурга.

Проте не лише це викликало заціпеніння. Гості вмостилися посеред кімнати на табуретках і… рахували гроші. Перед собою поставили емальовану миску, у якій лежала ціла купа хрумких пахучих купюр. Не гривень і навіть не доларів, а євро! Банкноти ретельно розрівнювали та сортували на три різні купки. Натренованим оком я вловив, що Тьомик і кудлатий коротун ділять гроші порівну, а потім мій друзяка розділяє свою купку у співвідношенні 60/40. Тобто весь банк вони розбивали за схемою 50/30/20.

— На базі «Торпедо», — незворушно відповів напарник.

— На базі «Торпедо»?! Я думав, тебе викрили.

— Ну, знайшлися добрі люди, які мене прихистили… на базі… — пробубонів Тьомик.

За спиною мого друзяки працював телевізор.

— Чувак, а звідки гроші? — зовсім тихо, наче страхаючись власного голосу, запитав я товариша.

— З тоталізатора.

— Якого ще тоталізатора? Ти що, геть дубу дався? Невже ти повівся на цей лохотрон?

— Лохотрон, Максе, це твоя афера з підміною Реймандо. А це, — він показав на миску, — чудово спланована операція. Гроші, що лежать перед тобою, найкраще тому підтвердження. Ти ж сам казав, що нам потрібні нові ідеї.

Минула хвилина. Я все ще мовчки витріщався на те, як незнайомий коротун з Артемом перераховують і ділять гроші. Зрештою Тьомик змилосердився та пояснив:

— Я поставив три з половиною тисячі євро на перемогу з розгромним рахунком «Крилатих комбайнерів» над київським «Торпедо». Я вірив, що столичний гранд продує з різницею більше ніж п’ять м’ячів. І, як бачиш, не прогадав. Коефіцієнт був двадцять сім з половиною до одного. Круто, нє? — підморгнув мій друзяка.

Я не вірив у те, що чую. Тьомик, на відміну від мене, ніколи не був улюбленцем долі. Радше навпаки. Попри неабиякий талант, ба навіть мій багаторічний вишкіл, Артем ніколи не доводив до пуття жодної справи. Хай як це банально звучить, але хлопцю просто не щастило. Щоразу в найбільш відповідальний момент Фортуна поверталась до мого напарника задницею і, образно висловлюючись, голосно пукала, безповоротно псуючи всі його тактичні напрацювання. Тож останнє, у що я міг повірити, — це те, що мій друзяка ось так просто, ні сіло ні впало, виграв кількадесят тисяч євро у спортивному тоталізаторі.

— По-моєму, колего, — звернувся я до напарника, — ти пудриш мені мізки. Не хочеш розповісти правду?

— Максе, можеш мені не вірити, але все так і було. Ось тут документи.

Тьомик видобув із кишені кілька папірців і кинув їх на стіл. То були квитанції про зроблені ставки й отримання грошей після виграшу.

«Хай так, — подумав я, — але це точно не вся історія».

По телевізору саме транслювали передачу, в якій ішлося про вчорашній матч. Журналіст брав інтерв’ю в Кузя Дерипащі, запитуючи, що, в біса, сталося. Кузьо розводив руками, зітхав і бубонів: «Не знаю. У мене голова троха крутилася. Іноді руки не слухалися, німіли. Згодом попускало… А потім бралося знову… Не знаю, мо’, з’їв щось не те».

Зненацька до мене дійшло.

— І що це було? — промовляю грізно.

— Тобто? — звів очі Артем.

— Що трапилося з голкіпером?

— Яким голкіпером? — продовжував клеїти дурня мій напарник.

— З Кузем, трясця його матері, Дерипащею!

— Максе, — Тьомик світився, наче пописько на Пасху, — я не розумію, про що ти говориш.

У цей момент курдупель, на хвильку припинивши рахувати гроші, завченим рухом поправив окуляри та пробубонів:

— Phenobarbitalum.

Спершу я вирішив, що той недомірок обклав мене якоюсь заморською лайкою, а тому, природно, образився.

— Як ти мене обізвав? — вишкірився до незнайомця.

— Я нікого не обзивав, шановний. Я лише розтлумачив, що то був Phenobarbitalum, п’ять-етил-п’ять-фенилбарбітурова кислота.

Смикаючи від роздратування бровами, я переводив погляд із Тьомика на незнайомця.

— Ви знущаєтеся з мене, так?

— Ні, — тим самим незворушним голосом повторив коротун.

— Тоді поясність без матюків.

Артем замотав головою, демонструючи, що не бажає продовжувати цю розмову. Одначе підозрілий тип його проігнорував. Сфокусувавши очі на моєму переніссі, він промовив, як робот, ледве-ледве ворушачи губами:

— У воротаря була вестибулярна атаксія через передозування фенобарбіталом.

Я нічого не втямив.