Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У вечір шабату Мендель Зинґер прощався із сусідами. Пили жовтаво-зелену настоянку, яку хтось сам вигнав і заклав туди сухих грибів. Тож настоянка не тільки міцна, але й гірка. Прощання триває понад годину. Всі бажають Менделеві Зинґеру щастя. Декотрі позирають із сумнівом, декотрі заздрять. Але всі кажуть, що Америка прекрасна країна. Єврей не може побажати собі більшого, ніж потрапити до Америки.
Тієї ночі Дебора встала з ліжка й, старанно затуляючи долонею свічку, підійшла до Менухимового лежака. Він лежав на спині, поклавши важку голову на скручений сірий коц, його повіки були напіврозплющені, біло відсвічували білки очей. За кожним подихом його тіло здригалося, сонні пальці безперервно ворушилися. Руки він склав на грудях. Лице уві сні було ще блідіше і кволіше, ніж за дня. Розтулені синюваті губи з білою, перлистою шумою в кутиках. Дебора загасила свічку. Кілька секунд вона посиділа навпочіпки коло сина, а тоді піднялася і прослизнула до свого ліжка. Нічого з нього не буде, подумала вона, нічого з нього не буде.
У неділю, о восьмій ранку, надходить посланець від Каптурака. Це той самий чоловік у синьому картузі, що колись переводив через кордон Шемар'ю. Сьогодні він теж у тому своєму синьому картузі стоїть за дверима, відмовляється випити чаю, а тоді без жодного слова помагає викотити і всадовити на фіру скриню. Зручна фіра, місця на чотирьох. Ноги лежать в м'якому сіні, фіра пахтить, як увесь цей пізньолітній край. Спини в коней вилискують, вичищені й гладенькі, бронзові випуклі дзеркала. Широка дуга з багатьма срібними дзвіночками обрамляє їхні стрункі й зверхні потилиці. Хоч і ясний день, видно як порскають іскри, викресані з-під їхніх копит.
Іще раз тримає Дебора Менухима на руках. Родина Біллесів уже прийшла, оточила фіру і невпинно балакає. Мендель Зинґер сидить на козлах, а Міріям притулилася спиною до батькової. Тільки Дебора ще стоїть у дверях, із калічкою Менухимом на руках.
Зненацька вона його відпускає. Обережно садить на поріг, як вкладають труп у труну, встає, здіймає руки, дає волю сльозам, по голому лиці голі сльози. Вона сповнена рішучости. Її син залишається. А вона поїде до Америки. Чуда не сталося.
Плачучи, вона всідає до фіри. Не бачить облич людей, яким тисне руки. Два великі моря сліз у її очах. Чує стукіт копит. Їде. Волає, вона не знає, що волає, то з неї волає, серце має уста і волає, фіра зупиняється, вона вистрибує, спритно, як молода. Менухим досі сидить на порозі. Вона падає перед Менухимом. «Мама, мама!» — белькоче Менухим. Вона лежить і не встає.
Родина Біллесів підіймає Дебору. Вона кричить, відбивається, нарешті затихає. Її знову заносять на фіру й кладуть на сіно. Фіра дуже швидко котиться в Дубно.
Через шість годин вони вже сидять у залізниці, в повільному пасажирському потязі, разом із багатьма незнайомими людьми. Потяг обережно їде крізь краєвид, луки і поля, на яких збирають урожай, селяни і селянки, хатки і стада вітають потяг. Лагідна пісня коліс заколисує подорожніх. Дебора досі не промовила ні слова. Вона забулася в непритомності. Залізничні колеса безперервно твердять: Не залишай! Не залишай! Не залишай!
Мендель Зинґер молився. Він молився напам'ять і механічно, не думаючи про значення слів, самого їх звуку досить, Бог зрозуміє, що вони означають. Так притлумлював Мендель свій великий страх перед водою, на якій за кілька днів опиниться. Час від часу він кидав безтямний погляд на Міріям. Вона сиділа навпроти, коло чоловіка в синьому картузі. Мендель не бачив, як вона до нього тулиться. Він не заговорював із нею, він вичікував ту коротку чверть години між смерком і миттю, коли провідник запалить крихітну гасову лампу. Від цієї чверти години й згодом, від ночі, коли гасове освітлення знову загасять, чоловік у синьому картузі сподівався всіляких розкошів.
Наступного ранку він байдуже попрощався зі старими Зинґерами, тільки Міріям із німою сердечністю потис руку. Вони були на кордоні. Ревізори зібрали паспорти. Коли вигукнули Менделеве ім'я, він затрусився. Без причини. Все гаразд. Вони перетнули кордон.
Вони всіли до іншого потяга, бачили інші станції, чули інші сигнали дзвонів, бачили інші однострої. Вони їхали три дні й двічі пересідали. Пополудні третього дня дісталися до Бремена. Якийсь чоловік із пароплавної компанії гаркнув: «Мендель Зинґер». Родина Зинґерів зголосилася. Не більше і не менше як дев'ять родин очікував той урядник. Він вишикував їх у ряд, тричі перерахував, зачитав імена і кожному присвоїв номер. Отак вони й стояли, не знаючи, що робити з тими бляшаними номерками. Урядник пішов. Пообіцяв скоро повернутися. Але дев'ять родин, двадцять п'ятеро осіб, не рухалися з місця. Так і стояли рядком на пероні, з бляшаними номерками в руках, із клунками під ногами. Крайнім зліва, бо так пізно зголосився, стояв Мендель Зинґер.
Упродовж усієї подорожі він ледве чи перемовився словом із жінкою і донькою. Та й обидві жінки були безмовні. Але тепер Дебора, здавалося, не витримала мовчанки. «Чого стоїш як укопаний?» — спитала Дебора. «Всі стоять», — відповів Мендель. «Чому не розпитуєш людей?» — «Ніхто не розпитує». — «На що ми чекаємо?» — «Не знаю, на що ми чекаємо». — «Як ти думаєш, можна сісти на валізку?» — «Та сідай собі».
Та тієї миті, коли Дебора підібгала спідниці, аби сісти, з'явився урядник пароплавної компанії і оголосив російською, польською, німецькою та їдиш, що тепер він має намір завести всі дев'ять родин у порт; що він розташує їх на ніч у бараку; і що завтра, о сьомій ранку, «Нептун» здіймається з якоря.
Вони заночували в бараку, в Бремергафені, судомно стискаючи в кулаках бляшки з номерами, навіть уві сні. Від хропіння двадцяти п'яти осіб і від рухів кожного на твердих лежаках стрясалися балки і тихенько похитувалися маленькі жовті жарівки. Варити чай було заборонено. Із пересохлими піднебіннями полягали вони спати. І тільки Міріям поляк-перукар запропонував червоний льодяник. Із великою липкою кулею в роті Міріям і заснула.
О п'ятій ранку Мендель збудився. Натужно вибрався з дерев'яного контейнера, в якому спав, пошукав водотяг, вийшов, щоби поглянути, де схід. Тоді вернувся, став собі в куток і почав молитися. Він щось тихенько шепотів, та під час цього шепотіння його пронизав голосний біль, уп'явся
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Йов. Фальшива вага», після закриття браузера.