Читати книгу - "Щоденники Ієрихар. Ваза"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
3 листопада
Переглянула щоденник, який я возила з собою. Останній запис мене вразив. Він без дати, я не можу пригадати, коли я це писала. І чи писала взагалі. Але ж почерк мій. «Я все ще була людиною...» — що мають означати ці слова? Як і слова про повернення до мого справжнього «я»... Нічого не можу збагнути. Очевидно, що... Очевидно, що це був спалах, останній спалах моєї дивної хвороби (психічної чи ще якоїсь — не важливо), після якого наступило провалля, амнезія.
Я одужала, без сумніву, що одужала.
І, може, не треба нічого шукати, а просто жити далі?
Думка, що з’явилася, радує мене. Так, це вихід, безсумнівний вихід. Хай буде те, що має бути.
...Хотіла спалити щоденник, але щось мене стримало. Ні, буду писати далі, принаймні поки не виявиться остаточно, що я зовсім здорова.
Втім, я тепер переконана, що мої так звані польоти були тільки витвором моєї хворої (тимчасово хворої?) уяви.
«Писатиму, доки не переконаюся, що мої химери зникли остаточно», — думка, що з’явилася, дивує мене.
А може, так і треба?
А ще мені переповідають шкільні новини і плітки. З жахом дізнаюся, що мої восьмикласники билися й знімали це на мобілки. Кажуть, таке стало модою. Модою? Який жах! Боюся йти до класу. Що я їм скажу?
Валерія Гнатівна:
— Не ображайся, подруго. Але ти наче той страус.
Силувано всміхаюся:
— Я не страус... Я... Я інша птаха.
Валерія підходить і незважаючи на присутність інших вчителів, чомусь тулиться до мене. Я підводжу погляд і зустрічаюся з її очима. У них чомусь збентеження. Ні, глибше — мука. Мука? У сміхотульки Валерки?
Я знаходжу її руку і потискую. Її рука шкарубка, як і у всякої сільської вчительки, звиклої до роботи вдома — на городі, в хліві, скрізь...
4 листопада
Іруся після уроків не відходить від мене ні на крок. Дивиться захопленими, навіть закоханими очима.
— Ти мій великий хвостик, — сказала я.
Іруська подивилася закохано-сумно. В оченятах — сум, біль... Любов...
— Нехай. Я боюся...
— Боїшся, що я знову кудись подінуся? Нікуди я вже не подінуся. Можеш не сумніватися. Моя малюська.
— Малюська?
Іринка вдавано-ображено надуває губки.
Я посміхаюся: так я колись її називала. Колись? Зовсім недавно.
Але як тільки Петро спробував увечері в’якнути: «А цікаво, хто ж він все-таки такий?» я зчинила справжню істерику. Не пам’ятаю вже, які й слова кричала, наче в трансі.
— Що ти, що ти, — Петро аж позадкував.
І тут зайшов Ігор. Виявляється, він чув крізь напіввідчинені двері.
— Т-тату, т-т-тату, ти...
Мій бідолашний син заїкався, перекосилося обличчя, взагалі вигляд у нього був страшний. Здавалося, вперше в житті кинеться на батька.
— Заспокойся, — сказав Петро і мовчки вийшов з хати.
Ми стояли одне проти одного. Ігор раптом всміхнувся. А я подумала: які добрі в мене діти. Добрі... Добрі, але нещасні.
5 листопада
До школи завітав наш сільський «олігарх» Борис Танасюк. Викликав з учительської і сказав, якось незвично соромливо опустивши очі, що він про все домовився. Домовився щодо мене. Коли я спитала, про що ж домовився, він відповів, що ці два тижні моєї відсутності будуть вважатися перебуванням на лікарняному. Він домовився і в районній лікарні, і в райвідділі освіти.
— А мене ти запитав?..
Я хотіла закричати, проте лише прошептала. Наче крізь туман почула слова, що гроші будуть мені не зайві.
Я подумала, що справді не зайві — ці гроші за цілих два тижні. Отже, треба прийняти цю дивну подачку. Треба прийняти...
«Боже, до чого дійшла», — подумала, чи то криком прокричала, чи...
І раптом зрозуміла, що цей чоловік, Борис, таки любить мою Наталку. Любить. Кохає. Я підвела очі та подивилася на Бориса. Він сумовито посміхався. Надто сумовито.
— Добре, — сказала я. — Дякую.
«От і все», — знову подумала. Але що значить оте «все» — не могла збагнути.
Ще були якісь необов’язкові слова про погоду, про ціни. Я чекала, що Борис спитає про Наталку, але він не запитав.
Коли ж він пішов, зателефонувала на мобільний дочки.
— Мамусю, я справді, як ти кажеш, порося, — були її перші слова. — Ні, велика свинка. Але я... Я боялася тобі дзвонити.
— Боялася? Чого?
— Я приїду на празник — то дізнаєшся, — сказала донька доволі вперто. Може, поки я десь там валандалася, вона вийшла заміж?
7 листопада
Я дізналася. Боже! Коли Наталка ступила до хати й почала роздягатися, перше, що кинулося у вічі — її великий живіт. Доволі помітний. Так поправитися вона не могла, отже...
— Я, мамо, справді вагітна, — сказала Наталка. — Вже на шостому місяці.
— На шостому місяці?
Тут вона сказала, що так, завагітніла десь в кінці травня, орієнтовно двадцять п’ятого чи двадцять шостого. Що вона все зробила, аби я не дізналася передчасно. Це було нелегко, авжеж, нелегко, довелося й животик втягувати, коли я була поруч — коли донька приїжджала влітку, а особливо у вересні. Як ховалася, коли її починало нудити.
Тепер, заднім числом, я пригадала, що в мене були якісь неясні підозри щодо її, Наталчиного, стану. Але я гнала їх геть. Боялася про них писати в щоденнику, чи боялася самої їхньої з’яви?
Ще я почула, що батько дитини, звісно, не Борис. Так, мамо, той чоловік. Той, з яким уже все. Як його звати? Навіщо? Я його викреслила зі свого життя. Так мені казала Наталка. Я бачила, як їй боляче. Чи вона справді, вже будучи вагітною, мала щось з Борисом? Мабуть, кажу я собі. І від цієї думки мені стає незатишно. Ба, більше, страшно. Ах, Світлано Ігорівно... Ти так і не навчилася чогось розуміти в цьому житті. Не допомогла й амнезія.
Я спитала Наталку, що вона думає робити далі.
— Повішусь (я вся похолола)... Тобі на шию. Ні, справді, я ж не маю наміру брати
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденники Ієрихар. Ваза», після закриття браузера.