Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Анарієтта провела хусточкою по кінчику носа, після чого всміхнулася до Ґеральта.

— Як бачите, — сказала, — ваші побоювання були марними. Немає чого лякатися, і ви можете гостювати в нас, скільки забажаєте.

— Так точно, Ваша Милосте.

У тиші було добре чути поклацування короїда в якихось старих меблях. І прокляття, якими конюх осипав коня на віддаленому дворищі.

— Ми також, — перервала тишу Анарієтта, — мали б до вас прохання, пане Ґеральте. Як до відьмака.

— Так точно, Ваша Милосте.

— Це прохання багатьох шляхетних дам Туссану й наше водночас. Нічна потвора мучить тутешніх жителів. Диявол, привид, суккуб у постаті жіночій, але настільки безсоромній, що ми й описати не наважимося, мучить цнотливих і вірних чоловіків. Навідується ночами в алькови, припускається сороміцьких безчинств і жахливих перверсій, про які скромність не дозволяє нам навіть говорити. Ви як знавець, напевне, мали з таким справу.

— Так точно, Ваша Милосте.

— Пані Туссану просять, аби ви поклали тій гидоті край. А ми до цього прохання долучаємося. І запевняємо в нашій щедрості.

— Так точно, Ваша Милосте.

* * *

Ангулема знайшла відьмака й вампіра в палацовому парку, де вони, прогулюючись, розмовляли.

— Не повірите… — відсапалася. — Не повірите, що я вам скажу… Але це чиста правда…

— Кажи вже.

— Рейнар де Буа-Френ, мандрівний Рицар Шахівниці, стоїть у черзі до княжого камерарія. А знаєте за чим? За місячною платнею! Черга, скажу вам, довжиною в половину перестрілу з луку, а від гербів аж в очах мигтить. Запитала я в Рейнара, що воно таке, а він відказав, що мандрівний також буває голодний.

— А де тут дивовижа?

— Та ти хіба жартуєш? Мандрівні рицарі мандрують через шляхетне покликання! Не за місячну платню!

— Одне, — дуже серйозно сказав вампір Регіс, — іншого не виключає. Справді. Повір мені, Ангулемо.

— Повір йому, Ангулемо, — сухо підтвердив Ґеральт. — Припини бігати палацом у пошуках дивовиж, іди посидь із Мільвою. Та у фатальному настрої, не треба залишати її саму.

— Правда. У тітоньки, мабуть, ті дні, бо злюща вона, наче оса. Я думаю…

— Ангулемо!

— Та йду вже, йду!

Ґеральт і Регіс затрималися біля клумби вже трохи підів’ялих троянд-центифолій. Але довго порозмовляти не змогли. З-за оранжереї з’явився худющий чолов’яга в елегантному плащі кольору умбри.

— Доброго дня, — схилився він, обмівши коліна куничим ковпаком. — Чи можна мені запитати, хто з мосьпанства з вашої ласки є відьмаком, званим Ґеральтом, славетним у своєму ремеслі?

— Я.

— Я Жан Катіллон, управитель виноградників Кастель Торічелла. Справа в нас така, що в отому винограднику відьмак нам дуже б згодився. Я хотів упевнитися, чи ви з ласки своєї не захочете…

— А в чому справа?

— Так склалося, — почав управитель Катіллон, — що через ту війну, щоби її зараза била, купці приїздять рідше, запаси зростають, місць для діжок починає бракувати. Ми думали спочатку: невелика проблема, адже під замком цілі милі підвалів тягнуться, усе глибше й глибше, чи не до центра землі ті ходи сягають. Під Торічеллою також ми такий льошок знайшли, чудовий, як ваша ласка, з круглим склепінням, ані сухий, ані мокрий, акуратний, вино б у ньому добре стояло…

— І що? — не витримав відьмак.

— Здалося мені, що там, у льохах, якась потвора своєволить, прилізши з ласки своєї з глибин землі. Двох людей попалила, до кісток їм тіло випалила, а одного осліпила, бо вона, потвора, виходить, плюється й ригає якимсь ядучим лугом…

— Сольпуга, — коротко заявив Ґеральт. — Яка ще зветься ядучницею.

— Ну прошу, — усміхнувся Регіс. — Самі бачите, пане Катіллон, що маєте справу з фахівцем. Фахівець той, можна сказати, вам із неба впав. А до славетних тутешніх мандрівних рицарів ви вже зверталися в цій справі? У княгині їх цілий регімент, а така ж місія — тож їх спеціальність, сенс їхнього існування.

— Ніякий такий не сенс, — покрутив головою управитель Катіллон. — Сенс їхній — це гостинець охороняти, тракти, перевали, бо якщо купці не доїдуть, то всі ми з торбами підемо. До того ж мандрівні рицарі валечні, але з коня тільки. Під землю такий не полізе! Надто вже вони доро… — обірвав себе й замовк. Мав міну людини, яка, не маючи бороди, не має в що собі плюнути й дуже про те жалкує.

— Вони беруть дорого, — промовив Ґеральт навіть без особливої ядучості. — То знай, добрий чоловіче, що я беру ще дорожче. Вільний ринок. І вільна конкуренція. Бо я, якщо ми укладемо контракт, злізу з коня й піду під землю. Подумайте про те, але думайте не занадто довго, бо довго я в Туссані не затримаюся.

— Ти мене дивуєш, — сказав Регіс, щойно управитель відійшов. — Раптом відродився в тобі відьмак? Приймаєш контракти? Берешся за потвор?

— Я сам здивований, — щиро відповів Ґеральт. — Відреагував машинально, піддавшись неясному імпульсу. Викручуся з того. Будь-яку запропоновану ставку можна вважати надто низькою. Завжди. Повернімося до нашої бесіди…

— Стримаймося, — вампір указав очима. — Щось мені говорить, що йдуть нові справи.

Ґеральт вилаявся собі під ніс. Кипарисовою алейкою йшли до нього двоє рицарів. Першого він упізнав відразу, бо велику бичачу голову на сніжно-білій яккі не можна було переплутати з жодним іншим гербом. Другий рицар, високий, шпакуватий, з фізіономією шляхетно-гострою, наче вирізаною з граніту, мав на блакитній туніці третину золотого лілейного хреста[15].

Зупинившись на відстані двох кроків, як наказував придворний ритуал, рицарі вклонилися. Ґеральт і Регіс вклонилися навзаєм, після чого вся четвірка витримала наказане рицарським звичаєм мовчання, що мало тривати десять ударів серця.

— Панове дозволять? — представив свого товариша Бичача Голова. — Це барон Пальмерін де Лаунфаль. Мене, як панове, може, пам’ятають, звати…

— Барон де Пейрак-Пейран. Як би ми могли забути.

— Ми маємо справу до пана відьмака, — перейшов до суті Пейрак-Пейран. — Стосовно, скажімо, професійних питань.

— Слухаю.

— Віч-на-віч.

— Я не маю секретів від пана Регіса.

— Але шляхетні пани, напевно, їх мають, — усміхнувся вампір. — Тому з вашого дозволу я піду огляну оту-он мальовничу альтанку, очевидно, храм для медитацій. Пане Пейрак-Пейран… Пане де Лаунфаль…

Вони обмінялися уклонами.

— Перетворююся на слух, — перервав мовчання Ґеральт, навіть не думаючи вичікувати, коли промине десятий удар серця.

— Справа, — Пейрак-Пейран знизив голос і полохливо роззирнувся, — у тому суккубі… Ну, у тій нічній марі, що відвідує чоловіків. Яку вам княгиня доручила прикінчити на смерть. Чи багато вам за забиття тієї примари обіцяно?

— Вибачте, але то професійна таємниця.

— Це очевидно, — відізвався Пальмерін де Лаунфаль, рицар із лілейним хрестом. — І гідною є ваша позиція. Воістину, боюся я, що зневажите ви мою пропозицію, але, не зважаючи на те, пропозицію цю