Читати книгу - "Голова Мінотавра"

канапі розлігся дебелий голомозий чоловік з маленькою борідкою, у розстебнутій сорочці й жилеті. У куточку вуст диміла цигарка в мундштуці. Поруч на столику стояли шахи й лежала розкрита книжка. Моккові досить було швидкого погляду, аби помітити, що це були латинські вірші, характерна строфіка яких вказувала на Горація. Кондуктор узяв тацю й тихо зачинив іззовні двері.

— Кримінальний директор Ебергард Мокк із Бреслау, — Моккові очі поступово звикли до напівмороку.

— Комісар Едвард Попельський зі Львова, — лисий чоловік підвівся й простягнув руку. — Напевне, ми ще не дійшли до того, щоб називати одне одного друзями. Тим більше, що перебіг нашої першої та єдиної телефонної розмови аж ніяк не назвеш дружнім.

Мокк глянув на Попельського й відчув, що йому не працюватиметься добре з польським поліцейським. Поляк виглядав самовпевненим, відразливим і непривітним. Не запросив його сісти, продовжував стояти й багатозначно мовчав, наче промовляв цим: «Ти прийшов невчасно! Я сьогодні не працюю, зараз неділя, вихідний, а про роботу розмовлятимемо завтра, у будень!» Моккові здалося, що краще вже сидіти у своєму купе із цими пихатими сусідами. Глянув на шахівницю й побачив знайому комбінацію. На хвилину він навіть забув про холодний прийом.

— Пробачте, пане комісаре, за ті неприємні слова, — Мокк підійшов до шахівниці і, не чекаючи відповіді, якої, зрештою, не пролунало, запитав:

— Через скільки ходів мат?

— Через сім, — відповів Попельський, продовжуючи стояти.

Мокк визнав, що шахова задача справді дуже складна. Він міг спробувати використати вірші Горація, щоб якось ближче познайомитися. Глянув на Попельського. Вираз обличчя поляка був насмішкуватий і малопривітний. Мокк відчув, як його охоплює нехіть.

— Ну, я вже піду, — промовив він. — Приємно було познайомитися. До побачення у Львові!

Раптом відчинилися двері, що відокремлювали салон від якогось приміщення, і Мокк почув, як за ними перелякано скрикнула жінка. Краєм ока побачив, що оголена постать сховалася за дверима. Він не був упевнений, чи в темряві справді помітив, чи лише уявив собі, як гойднулися високі, важкі груди. Молода блондинка, з пов’язкою на модно стриженій голові визирнула з-за дверей і промовила щось дзвінким голосом. Попельський засопів, підійшов до дамського саквояжа, якого Мокк у темряві не помітив, і витяг звідки лляну торбинку з косметикою. Шукав у ній щось, але не міг знайти. Тоді голосно промовив польське слово, яке звучало майже як німецька назва небезпечної хвороби. Дівчина всміхнулася Моккові, і цим відразу його вразила. Він миттєво збагнув причину поганого настрою Попельського, його очікувальний погляд, який, здавалося, промовляв: «Краще б ти забирався геть!»

— Пане комісаре, — Мокк весело всміхнувся. — Ното sum et nil humani a me alienum esse puto.[23]

Він слухав, як Попельський обмінявся з дівчиною кількома фразами. Потім поляк глянув на німця уважно й уже без того занепокоєння, яке раніше помітне було на його напруженому обличчі.

— Увічливість вимагає, — він злегка посміхнувся, — щоб я переклав вам свою коротку розмову із цією молодою дамою. Вона попросила мене перекласти відому Теренцієву фразу, а я відповів їй, що ми з вами належимо до одного й того ж клубу шанувальників античності й жіночого тіла. Я не помилився?

— І що вона відповіла?

— Люблю чоловіків із цього клубу. Саме це вона й сказала.

Львів, понеділок 25 січня 1937 року,

друга година пополудні

У воєводській комендатурі поліції, яку називали «будинком на Лонцького», роїлося від журналістів. Усі вони чекали кінця наради, організованої начальником слідчого відділу, підінспектором Маріаном Зубиком. У цій нараді, про що журналістів іще зранку повідомили їхні конфіденційні джерела, брав участь кримінальний директор поліції з німецького Бреслау, Ебергард Мокк. Уже у вранішніх газетах з’явилися статті, у яких його називали «легендою німецької криміналістики» й описували подвиги славного поліцейського у двадцяті роки. Якби Мокк знав польську мову й прочитав ці статті, то неабияк здивувався, бо досі він навіть не чув про такі кримінальні справи. Журналісти, передчуваючи чималі гонорари, понаписували у хвилини творчого натхнення казна-чого. Зараз вони чекали з фотографами, щоб у вечірньому випуску газети поруч із текстом вмістити світлину цієї «зірки бреславської поліції».

Добряче виспавшись у «Ґранд-готелі», поснідавши й прогулявшись Гетьманською та Академічною, Мокк разом з кількома польськими поліцейськими й судовим медиком та психологом в одній особі, доктором Іваном Підгірним, сидів у кабінеті підінспектора Зубика. Він уважно слухав промову начальника слідчого відділу, яку Попельський перекладав йому на вухо.

— Панове, — Зубик грюкнув кулаками по столі, — завдяки матеріалам директора Мокка ми можемо поновити слідство в справі Мінотавра. Головним підозрюваним є людина, яку знайти нам, мабуть, буде неважко. Комісаре, — звернувся він до Попельського, — даю вам слово, бо ви краще знаєте німецьку.

Попельський підвівся, поправив на носі темні окуляри й став за столом Зубика. Начальник і не думав поступитися йому місцем, показуючи цим, що дає йому слово лише на хвилину.

— Головний підозрюваний… — Попельський намагався говорити повільно; власне кажучи, майже всі присутні в кабінеті львівські поліцейські, крім Стефана Цигана, свої поліційні звання отримували ще за часів цісаря Франца-Йосифа, а доктор Підгірний якийсь час навчався в Чернівецькому університеті, одначе німецька, якою ніхто не користувався на щодень, могла утруднити зрозуміння важливих інструкцій, які він хотів дати. — Головний підозрюваний — смаглявий брюнет, щонайбільше тридцяти років, з педерастичними нахилами. Усе це відомо завдяки директорові Мокку. Цей підозрюваний у день убивства польки, Анни, чию особу встановити не вдалося, був переодягнений жінкою. У нього є контакти із бреславськими трансвеститами. Німецький митник з Хебзя пригадав, що підозрюваний часто перетинав польсько-німецький кордон. Завжди подорожував у салон-вагоні, у товаристві заможних німців.

— Дама для товариства, — сказав по-польськи комісар Вільгельм Заремба. — Я знав таких ще за Франца-Йосифа, які їздили залізницею, але то були самі дівчата. — Він промовисто глянув на Попельського. — Не хлопці. Одна поїздка до Відня із грошовитим клієнтом — і не доводилося вештатися тиждень Гетьманськими Валами.

Попельський і Мокк швидко перезирнулися.

— Не ухиляймося від теми, панове, — дорікнув Зубик. — Ad rem[24]. У нас є те, чого не було раніше. Зачіпка. Прошу далі, комісаре Попельський.

— Так, — продовжував той. — Після двох убивств у 1935 році Мінотавр знову почав діяти. Вчинив убивство аж через два роки — цього разу в Німеччині. Чим ви можете це пояснити, докторе?

— Це свідчить про те, — невисокий на зріст доктор Підгірний підвівся й почухав нігтем своє пооране вугровою висипкою обличчя, про яке недоброзичливці казали, що воно вкрите плямами від трупної отрути, — що він стає обережнішим. Два попередні вбивства в околицях Львова, а зараз далеко, у Німеччині, у Бреслау… Та ще й переодягся в