Читати книгу - "Смерть Верґілія"

її першооснови, і, вся у сполохах темних блискавиць низу і світлих блискавиць верху, поділена на світло і морок, на чорноту і ясноту, два кольори мала хмара, подвійне було джерело, німотне й грозою насичене — без простору і без часу… О розкрита печера душі і світу, о незборима зваба землі!.. Так розверзлася ніч, і розлетілися сни буття; нечутно змивало і сутінки, і поезію, змивало все їхнє царство, падали стіни-відлунки сну, і рештки могутньої життєвої сили, осміяної німими голосами спогадів, обтяженої провиною і невиправданими надіями, опинились у хвилях потоку і, підхоплені ним, поринали у швидкоплинну ніщоту. Тепер уже надто пізно, лишалася тільки втеча; судно стояло готове, кітву піднято; було уже надто пізно.

А він все чекав — чекав, що ніч нагадає про себе іще раз, утішить його, прошепоче йому про щось остаточне і незворотне, що своїм джеркотінням ще раз пробудить у ньому тугу. Навряд чи усе це ще можна було назвати надією, це була радше надія на надію, і навряд чи від безчасся утеча — радше втеча від втечі. Часу не було вже, не було ані туги, ані надії — ні для того, щоб жити, ні для того, щоб помирати; не було уже ночі. Не було вже, по суті, й очікування — хіба нетерплячка, яка очікувала на нетерплячку. Він згорнув руки, й великий палець лівої руки торкнувся каменя на персні. Так він і сидів, відчуваючи коліном тепле плече хлопчини, який присунувся ближче, щоби зіпертись, але не зіперся, і йому так нестерпно схотілося розтиснути судомно зціплені пальці і непомітно, ніжно погладити чорну, як ніч, скуйовджену кучму дитячу, на яку він дивився згори, погладити і пропустити крізь пальці оцю нічну прорість, оце нічне людське тепло по-нічному м’якого, шелесткого волосся і віддатися тузі нічній за тугою; однак жодного поруху він не зробив і нарешті, хоч і важко було перервати оце заклякле очікування, проказав:

— Надто пізно.

Хлопчина поволі підвів обличчя — з таким розумінням, з таким нетерплячим запитанням у застиглому погляді, ніби щойно йому щось читали вголос і тепер він чекав на продовження; і тоді він, немовби у відповідь на те мовчазне запитання, неквапно схилив своє обличчя до хлопчикового, і ледве чутно проказав іще раз:

— Надто пізно.

Чи він усе ще очікував? Чи його розчарувало те, що ніч тепер незворушно застигла, що хлопчик тепер незворушно застиг і лише сидів, не зводячи з нього очей — сірих, дитинних, пильних і запитливих? І раптом воно прохопилося — нетерпіння, якого він так жадав:

— Так, пізно вже… йди на свято.

Зненацька він відчув себе старезним дідом; земна його суть нагадала про себе потребою подрімати, поринути в сон, нестерпучим бажанням забутися, не думати про оте «вже ніколи»; нагадала вона про себе і тим, що в нього відвисла щелепа, нестерпно почав душити кашель, і прагнення лишитись самому, без чужих очей, уже годі було стримати.

— Іди собі… йди на свято, — ще хрипкіше, ніж доти, промовив він, здіймаючи руку, але не торкаючись нею хлопчика (той нерішуче подався назад) і все ж таки ніби підштовхуючи його до дверей. — Іди… йди, — знов прохрипіло десь ізсередини крізь уже ледь чутне дихання, а коли потім він усе ж таки лишився сам, йому здалося, ніби в груди вдарила чорна блискавка, кашель вирвавсь на волю, в ньому змішалися кров і ніч, безвиразна якась мішанина, що стрясала і сковувала, розверзалася й лускалась, мішанина, від якої тьмарився розум, — задушна судома на краю прірви; опісля він сприйняв як диво те, що цього разу його до тієї прірви не кинуло, що й цього разу усе минулося, що він знов чує, як дзюркотить водограй у стіні, а свічки потріскують. Він спроквола доп’явся від крісла до ложа, впав на нього й лишивсь нерухомо лежати.

Перегодя, знову згорнувши на грудях руки, знову намацав камінь у персні, намацав крилату фігурку ґенія, вирізьблену в карнеоловій гемі, й завмер, прислухаючись, куди воно верне — до смерти чи до життя. Та згодом помалу йому стало краще; помалу, немов через силу, верталося дихання, спокій, мовчання.

Вогонь. Сходження вниз

Він лежав, прислухаючись. Час від часу, хоч тепер дедалі рідше і рідше, верталися напади кашлю, але кров’ю він уже не харкав; спершу він навіть думав усе ж таки покликати із сусідньої кімнати раба, щоб той привів лікаря; та кликати раба теж коштувало б надто великих зусиль, а присутність лікаря була б нестерпна. Хотілось побути самому, авжеж, нічого не хотілося так жагуче, як лишитись самому, лежати, прислухатися і вбирати, вбирати у себе всю повноту буття; цього хотілося найжагучіше. Він перекинувсь на бік і трохи підібгав ноги; голова на подушці, стегно вперлося у матрац, коліна одне на одному, ніби дві чужі одна одній істоти, а щиколотки, як і п’яти, були десь далеко-далеко. Скільки разів, ох, скільки разів він намагався уявити собі власну позу в ліжку! Атож, просто сором та й годі, що так і не пощастило позбутися цієї дитячої звички! Пригадалась виразно ота надзвичайно дивовижна для нього ніч, коли він, восьмирічний, уперше збагнув, що за дечим можна спостерігати просто навлежачки. То було взимку, в Кремоні; він лежав у своїй комірчині, а двері до тихого внутрішнього дворика — потріскані, причинялись погано — трохи похитувались на завісах, і чути було це аж моторошно; вітер надворі шурхав соломою, якою були устелені на зиму грядки, і звідкілясь — либонь, від брами, де під аркою погойдувався ліхтар — ритмічно, мов маятник, долітали слабенькі відблиски світла, знов і знов долітали, мов останнє відлуння нескінченного потоку, мов останнє відлуння нескінченного плину часу, мов останнє відлуння нескінченно далекого позирку, такого загубленого, такого обірваного у далині, такого напоєного далиною, що в ньому навіть відчувалась її загроза, тож дошукуватися, що є, а чого нема у власному «я», здавалося просто-таки зухвальством… І точнісінько так, як тоді, тільки вже усвідомлено і розважливіше завдяки тому, що це постійно, щоночі повторювалося й обернулось на звичку, — точнісінько так, як тоді, він намагавсь дошукатися, що є у власній плоті, а чого там нема, точнісінько так він і досі відчував у своєму тілі кожнісіньке місце, яким торкався ложа, і точнісінько так, як тоді, ввижалося йому, ніби пливе він на судні, й воно легенько занурюється у гребені хвиль, а поміж них розверзаються глибокі-глибокі безодні. Річ, звісно, була не в цьому, й зостатися на самоті йому хотілось тепер далебі не задля того, щоб