Читати книгу - "Смерть Верґілія"

й легкі долоні, опадаючи, ніжно пестять майдани і вулиці, обличчя остуджують, розвіюють дим, угамовують пристрасті, атож, хоч нечутний цей подих, який по вінця наповнює образ ночі, який навіть вихлюпує за її вінця, викличе трепет надр незбагненних земних, що навряд чи коли й бачили світло дня, що залягають глибоко-глибоко у власній пітьмі, десь аж у серці й ще глибше, десь у душі аж і глибше, десь глибоко-глибоко в нашому «я», що й саме стало ніччю, хоч усе так і є й так і буде, — ніщо не поможе; ніщо не поможе, надто вже пізно, й ніщо вже не допоможе; знову стадам сняться напасті, знову ніяк не вгамується шаленство земне, знов не гасне вогонь, знов блискавиці ніщоти спопеляють кохання, і над печерою ночі нависла гроза безчасся.

Втеча, о втеча! Матері не докличешся. Ми осиротіли ще на самісінькому своєму стадному початку й марно кличемо у снах імена, всі вони — порожнє місце у помер-ках цілковитого злиття… А ти, мій юний нічний супутнику, що пристав до мене проводирем, — невже мені ще пощастило-таки тебе докликатись? Чия доля — твоя чи моя? — послала тебе, щоб я міг із тобою порозмовляти? Чи й ти відчуваєш загрозу собі збоку безчасся? Чи зачаїлось воно на споді й твоєї ночі, і через це ти прийшов до мене? Ох, обіприся ж на мене, юний мій брате-близнюче, обіприся на мене; я відведу свої очі від цієї загрози й переведу їх на тебе, бо маю надію — останню надію — зі своєї самотности ще повернутись до рідного краю, з тобою удвох повернутись під темне склепіння оте, що звелося в мені рідним дахом, мною уже забутим, ох, заверни ж бо зі мною до цієї домівки, яка чужиною чужою й забутою знов озивається в жилах моїх і яку я хотів би зробити й твоєю… Може, тоді і чужа чужина не буде мені вже чужою, може, і сам я чужим собі вже не буду; ох, пригорнися ж до мене, юний мій брате-близнюче, пригорнися до мене, і якщо ти смуткуєш за дитинством утраченим, якщо ти смуткуєш за ненькою втраченою, то у мені їх знайдеш, бо я візьму тебе під свою руку, під свій захисток. Замрімо ж іще раз у плинній печері ночі, замрімо іще лиш однісінький раз, прислухаймось разом до ночі, до її сонного плину, до її неминучого царства проміжного і її солодкої дійсности… Ти ще малий, любий мій брате, й не знаєш, з яких глибоченних глибин нашого «я» виринає нічна надія, така багатогранна й багатолика у своїй незмінності, така ніжно-тиха, зачаєна й сповнена туги у своєму пригніченні, що наслухати нам треба ще довго-довго, щоб почути й саму її, і тривогу її, яка нас зусібіч обступає, мов пасма гірського відлуння, мов мури відлуння, мур за муром, немов краєвид невідомий і все ж мовби поклик нашого власного серця — попри все, попри все такий владний, мовби знову ось зараз засяє сяєво давно проминулих часів, попри все такий впевнений і великонадійний, ніби в ньому — все пророцтво остаточного і незворотного… Ох, маленький мій брате, я зазнав цього всього, бо вже старий, старіший за свої роки, бо відчуваю в собі цю крихкотілість і тлінність, я зазнав цього, бо наближається мій кінець; ох, тільки жадаючи смерти, ми жадаємо жити, а в мені, скільки себе й пам’ятаю, жила-стугоніла жадоба смерти і безперервно, невпинно робила своє, тіло моє розрихлюючи й сили мої підточуючи; я постійно її відчував у собі — як страх перед життям і воднораз як страх перед смертю, відчував у ті ночі — скільки разів! — на порозі яких я стояв, на берег яких виходив, безліч ночей, що прошелестіли повз мене, і ясував їхній шелест про неї, і про розлуку, і про прощання, що приходять у сутінках, і було то вмирання, воно пропливало повз мене, і прибувало, й торкалось мене, й омивало, і обливало, затікаючи ззовні й усе ж у самому мені проростаючи. То було моє власне вмирання. Лише на смертному одрі людина пізнає єдність, пізнає кохання, пізнає перехідне царство, лише в сутінках і в прощанні ми пізнаємо сон, темна єдність якого не знає гріховности, пізнаємо, що нам, хто пустився в дорогу, вже ніколи не повернутись назад, пізнаємо саму суть гріховности, яку в собі криє повернення й тільки повернення; ох, малий мій нічний супутнику, коли-небудь усе це пізнаєш і ти, й ти коли-небудь сидітимеш на порозі — на березі свого перехідного царства, на березі прощання й сутінків, і твоє судно буде готове до втечі, до гордої втечі, яка зветься пробудженням і з якої нема вороття. Мрії, о мрії! Поки складаємо вірші, в дорогу ми не вирушаємо, поки вичікуємо у проміжному царстві свого нічного дня, ми щедро ділимось одне з одним надіями-мріями, єдністю туги, кохання надіями, і тому, маленький мій брате, задля надій цих, задля цієї туги не йди вже від мене; ім’я твого, що відкидає тінь, я знати не хочу, не хочу тебе я кликати — ні задля того, щоб у дорогу рушати, ні задля того, щоб повертатись, тільки зостанься зі мною, ти, кого я не кликав і кого не докличешся, зостанься, щоб і кохання зосталось у пророцтві своєму остаточному і незворотному; зостанься зі мною у сутінках, зостанься зі мною на березі річки, і ми помилуємось нею, боячись їй довіритись, далеко від її витоків, далеко від її гирла, недосяжні згортанню початку, одвічно недовідомому, недосяжні останньому, без тіні і хмарки роз’єднанню Аполлонових променів; о, зостанься зі мною, опікуючись і під опікою, я ж бо також волію навіки зостатися із тобою; і ще раз кохання… Чи ти мене чуєш? Чи ти чуєш мої благання? Чи вони іще в змозі почути тебе, себе наслухаючи, від долі втікаючи, мук позбуваючись?

Ніч нерухомо лежала, застигнувши в усіх своїх обрисах — У всіх близьких і в усіх далеких, скільки сягало око, замкнена в обширі цьому, замкнена в обширах далі і далі, розпростерта від безпосередньо видимого до безпосередньо невидимого, все далі і далі, за гори й моря, розпростерта в своєму одвічному плині аж до склепіння сну, склепіння, вже повік недосяжного; та плин цей, що витікав із серця, розбивався об межі того склепіння і знов повертався до серця, вбираючи в себе все нові і нові напливи туги, гасив навіть тугу за тугою, спиняв, щоб не гойдалася в сутінках, зоряну материнську колиску