Читати книгу - "Пароль «Dum Spiro…»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дуже, скажу вам, згодилась мені батькова наука. Навчила у будь-якому ділі бути розсудливим за всяких обставин.
Я не одразу второпав, що Микола Олексійович хотів цим сказати. Тільки пізніше, коли переді мною відкрилось усе його героїчне драматичне життя, здогадався: він умів працювати самовіддано. І кожне нове призначення, кожний крутий поворот уверх або вниз приймав не як усмішку чи удар долі, а як суворий іспит, з якого треба будь-що вийти переможцем.
Так було в Чернівецькій області, де до трагічного світанку 22 червня чекіст Микола Казін продовжував таємну, невидиму, а від цього ще більш небезпечну (не той ворог, що спереду, а той, що за спиною) війну проти агентів резидентури німецької і румунської розвідок, і у серпні сорок першого в районі Пирятина, де корпус, у якому підполковник Казін служив заступником комкора по тилу, вів, відступаючи, тяжкі оборонні бої. Поруч розірвалась міна. Опритомнів Микола Олексійович у Лохвиці, в шпиталі для військовополонених. Йому поталанило. Серед медичного персоналу (теж з військовополонених) знайшлась знайома. Виходила. Разом втекли. Пробились до Кам'янця-Подільського. Рани ще довго непокоїли. Тільки у сорок третьому вдалось перейти лінію фронту. З'явився до свого колишнього начальства. Розповів усе, як було. І ще раз поталанило. Повірили. І не тільки повірили, а й одразу (як зрадів він цьому!) послали у самісіньке пекло: знову опинився у ворожому тилу, але тепер уже командиром розвідувальної групи.
Розвідувальна група з п'яти чоловік, звичайно, не корпус, але, очолюючи цю маленьку групу, Казін довів, що Жорстокі уроки війни не минули для нього даремно. Він знайшов партизанський загін, з яким давно було втрачено зв'язок, передав йому рацію, вибухівку. Поспішаючи додому, на Велику землю, навряд чи здогадувався, що не тільки блискуче виконав завдання, але й склав іспит, може, найважливіший за все його нелегке життя, — іспит на «полковника Калиновського».
Групу підбирали ретельно і готували для тих часів довго — цілих сорок днів. Тренувались у тому ж Голосіївському лісі, де проходила підготовку група «Львів». Калиновський встиг придивитись до своїх людей, вивчити їхні характери, можливості. Група підібралась на славу. Заступник Казіна — Олексій Друмашко — досвідчений чекіст; радистка Наталка Мельниченко (Наташа Київська) у 1941–1942 роках воювала в партизанських загонах на Сумщині, а потім ще два роки не розлучалася зі своєю рацією, ділила хліб, сіль і смертельну небезпеку з білоруськими партизанами. Сотні радіограм, втілених у сувору неземну мову шифровок, пройшли через її невтомні руки. Василя Ревуцького називали «доктором підривних наук».
Казін, добре пам'ятаючи гірку, вивірену на власному досвіді, батькову приказку: «Війна людей їсть, а кров'ю запиває», — наказав самому собі: «Я повинен виконати завдання і будь-що зберегти цих людей, які стали для мене такими рідними й близькими, ніби часткою моєї плоті, розуму й серця».
Головне бойове завдання групи Калиновського, крім розвідувальної роботи, зводилось до одного слова: мости. Полковник Калиновський поставив, мабуть, унікальний, неперевершений рекорд, підірвавши за кілька місяців близько 40 залізничних мостів, а серед них були і надзвичайно важливі у стратегічному плані. Семеро радянських розвідників і сорок мостів — отака вона проста арифметика полковника Калиновського.
«Не силою, а вмінням» — ось коли особливо стала в нагоді батькова наука. Ідея Калиновського зводилась до того, щоб підривати кілька мостів у різних місцях, але в одному напрямку. Цим він одразу вбивав двох зайців: відновлення руху на магістралі після «візиту» людей Калиновського затягувалось вдвоє (а тут вирішувало все: дні, години) і одночасно виникало враження, що у цьому районі діють не окремі диверсанти, а велике з'єднання — невловиме, непереможне, якому й ліку нема…
Про полковника Калиновського багато писалося у пресі післявоєнної Польщі. Я перечитав про нього чимало нарисів, статей, досліджень, гадаючи, як і автори цих робіт, що героя давно вже немає серед живих. А він не тільки живий, але й виконав наказ, який дав самому собі: зберіг всю довірену йому групу. В інтернаціональному загоні Калиновського (було у нього спочатку шестеро бійців, а стало перед виходом з тилу вісімдесят) пліч-о-пліч вели двобій з ворогом росіяни, українці, вірмени, поляки. За всю багатомісячну операцію втратив одного бійця — одне життя за сорок ворожих мостів (до речі, розвідник загинув, потрапивши у ворожу засідку, лише тому, що самовільно ухилився від розробленого командиром маршруту).
Виконати завдання з максимальними результатами і з мінімальним риском — таким був девіз цієї людини, в якій так щасливо поєднались безумство сміливих і житейська мудрість, нестримний політ фантазії і точний розрахунок, відвага і обережність.
До того ж у Калиновського майже безпомилково діяла інтуїція, небезпеку він відчував і передбачав кожним нервом, кожною клітиною. Його поради дуже допомогли мені у драматичний для нашої групи вересень 1944 року. Тоді ж по сусідству з нами діяв загін легендарного Миколи Гефта, якому вдалось стільки зробити в окупованій ворогом Одесі. Після Одеси — район Кракова. Загін Гефта мав здійснити багатокілометровий перехід, і Калиновський, добре знаючи місцевість, не радив Гефту йти цим маршрутом: тридцять кілометрів безлісся таїли в собі десятки неприємних сюрпризів, смертельну небезпеку. Талант розвідника, довге везіння зіграли з Гефтом злий жарт: він не прийняв поради обережного Калиновського. Гітлерівці, натрапивши на слід загону Гефта, витіснили його з лісового масиву на відкриту місцевість. У нерівному бою загинув майже весь загін на чолі з командиром. Ті, кому вдалось врятуватися (серед них і розвідниця Марія Бобирєва, яка добре володіла німецькою мовою), прийшли до Калиновського.
В той час коли у Польщі виходили дослідження, книги про людину-легенду, коли польські патріоти піднімали питання про встановлення пам'ятника полковнику Калиновському — «грозі мостів», Микола Олексійович Казін жив своїм третім життям, повернувшись до того, з чого починав у далекі двадцяті роки. А цьому поверненню передували такі події.
У щойно визволеному від окупантів Кракові Калиновський попрощався зі своїми розвідниками і бійцями. Через кілька днів він уже був у Києві. Оселився в невеликій кімнаті й засів за звіт. Скупо, лаконічно (факти, тільки факти!) розповів на білих аркушах паперу про діяльність свого диверсійно-розвідувального загону.
Та треба було
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пароль «Dum Spiro…»», після закриття браузера.