Читати книгу - "Пароль «Dum Spiro…»"

завершити ще одну справу. У сорок першому, в оточенні, за безвихідних обставин, він знищив свої документи, партійний квиток. Сам нарком Державної безпеки України, ознайомившись із звітом, підписав характеристику для міськкому партії. Але тут вперше не поталанило Калиновському. Його справа потрапила до рук людини прямолінійної, недалекої, яка у кожному вбачала потенціального запроданця й боягуза. Факт «знищив документи» переважив усе інше. Справа затяглась. І як це нерідко буває, Калиновський, який стояв на смерть за кожного свого бійця, не зміг постояти за себе.

Надійшла звістка від дружини і доньки. Вони, повернувшись з евакуації до рідної Кадіївки, вважали, що їх чоловік і батько загинув. Казін виїхав з Києва з єдиним документом — посвідченням, у якому зазначалося, що він був командиром загону. Життя вимагало свого, і Калиновський (який і без квитка вважав себе комуністом) не шукав легких шляхів — пішов у бригаду рядовим прохідником, працював на відновленні шахт. Пам'ятаєте: не місце красить людину, а людина місце. З'явилась сивина, як-не-як, розміняв четвертий десяток, докучали різні хвороби, а він, юрист з вищою освітою, у минулому заступник комкора, підполковник, поступив у гірничий технікум. Сидів за однією партою з підлітками, вчорашніми семикласниками, а вечорами посивілий студент ходив на товарну станцію розвантажувати вагони: на стипендію сім'я могла прожити щонайбільше три-чотири дні. Потім працював техніком, інженером.

У 1946 році під час службового відрядження несподівано зустрів у Харкові розвідницю «німкеню» Марію Бобирєву. Елегантна, одягнена зі смаком. Вона працювала перекладачем в «Інтуристі». Спочатку не пізнала в літній людині в довгополому плащі, кирзових чоботях свого улюбленого командира. Туристи, працівники готелю ніяк не могли второпати, чому їх красуня Марія, завжди така витримана, чемна, повна гідності, сміється і плаче, обнімаючи, цілуючи якогось дядька-селюка. Майже до ранку згадували командир і боєць «минувшие дни и битвы, где вместе сражались они» — улюблений вислів Миколи Олексійовича. Багато пригадалося. Марія поділилася своїми планами, вона саме збиралася до Києва і раділа, що здійснюється її давня мрія — викладати німецьку мову. Микола Олексійович розповів про своє місто, шахту, не сказав тільки, що всі його документи: «автобіографія», яку він час від часу писав для відділу кадрів, новий військовий квиток (солдатський) — аж ніяк не відбивають його минулого — чекіста, підполковника, легендарного розвідника.

Через півтора місяця після пам'ятної розмови з військкомом Казіна викликали в обком на бюро, відновили в партії. Його товариші по роботі були здивовані, дізнавшись, що їх скромний інженер Казін — той самий полковник Калиновський, про якого в Польщі складено пісні й легенди. Один за одним відшукувались бійці загону. Друмашко, виявилось, працює в Одеській митниці, Вася Гренчишин — голова колгоспу. «Німкеня» Марія теж не гаяла часу — колишня розвідниця блискуче захистила докторську дисертацію.

Побував Микола Олексійович і в Польщі, в тих місцях, де невловимі, всюдисущі бійці Калиновського підривали мости. У Кракові й Варшаві — усюди полковник Калиновський, нагороджений вищими військовими орденами Польщі — жаданий гість.

Отакий він, Микола Олексійович Казін — рядовий партії, який за будь-яких обставин, на висотах і низинах життя залишався самим собою — трудівничим, першопрохідником, справжньою людиною.

Спасибі, товаришу Калиновський, за допомогу, за пам'ять, за добре слово. А нам знову час у Бескиди — в табір Тадека.

На прохання Калиновського ми забрали з собою людей диверсійної групи капітана Собінова. Ранком 26-го вересня повернулися в загін Тадека і всі перебазувалися на Гірську Поляну.

Невеликий хутірець у горах, оточений лісом, а поруч — Гірська Поляна. На цю місцину нам повинні були скинути вантаж.

ПОВЕРНЕННЯ КОМАРА

Виписка із довідки штабу фронту:

«Голос через радіостанцію Мака в телеграмі № 19 від 22.9.44 р. повідомив, що радистку Комар 16.9.44 р. заарештовано через пеленгацію. Сітка збереглася. Після цього Комар повідомила: 14.9. Східна околиця Кракова — Кобежин… Примітка: у всіх радіограмах радистка Комар дає сигнал провалу.

25.9 зв'язок з Комаром припинився».

Ми чекаємо літака з обіцяним вантажем. Лежимо поруч — Мак, Тадек і я. Ординарець Тадека приніс кожуха. Вкрилися ним усі троє. Перед нами темніють купи хмизу. Вслухаємося в тишу ночі. І раптом голос зв'язкового:

— Пане капітан, пане капітан, я привів Ольгу.

Ольгу… Яку Ольгу? Чую легкі, знайомі кроки. Переді мною наш Комар. Схоплена гітлерівцями, вивезена в невідомому напрямку, і от стоїть, усміхається. Жива-живісінька.

До самого ранку Комар розповідала свою одіссею, її справді відвезли спочатку в Монтелюпиху. Кинули в камеру-одиночку. Били. Допит вів мій «знайомий» слідчий, що так полюбляв російські приповідки. Домагався: «З ким працювала?» Татуся бачила тільки раз, а дівчат — ні разу. Старий Врубель ледь тримався на ногах: певно, дуже били.

На четвертий день Ольгу посадили в машину. Поруч сів офіцер-перекладач, присадкуватий, з глибокими залисинами. Їхали з Кракова приблизно годину.

Висока дощана огорожа. Біля воріт вартовий. Того ж дня Ольга зрозуміла: вона у відділенні абверу. Привезли її для радіогри. По розвідшколі Ольга добре знала, що це таке: беруть твої позивні, твій шифр, твою рацію — і в Центр посилають дезінформацію, виготовлену і відповідно приправлену на абверівській «кухні». В кожного радиста свій почерк. Ось чому гітлерівцям для гри була потрібна саме Ольга.

«Як бути? Що робити? Не згоджуватись? Тоді — кінець. А вступити в гру — ще не значить програти. І тут хоч повно солдатів і вартові біля воріт, — все ж можна спробувати втекти».

її завели в радіорубку. Свою рацію Ольга впізнала відразу. Сусід зліва, рудий радист у новеньких навушниках, підсунувся ближче, підморгнув, як давній знайомий, насвистуючи: «Сіб… сіб… сіб…».

У першій «дезотелеграмі» Ольга передала Центру завчасно обумовлений аварійний сигнал — сигнал провалу:

«Омар, Омар» — шугнуло в ефір. І Центр зрозумів: Комар у біді. Комар у руках ворога (все, що передає «Омар», — дезо).

На допити Ольгу викликав офіцер-перекладач. Згодом він навіть відрекомендувався:

— Отман.

Це були якісь дивні допити: розмови про Толстого і Шолохова, Блока і Маяковського, Рєпіна і. Шостаковича. Якби не форма, не посада заступника начальника гітлерівської контррозвідки, Отман міг здатися досить приємним співбесідником.

Говорив Отман російською мовою майже без акценту. Цікавився, чи не ображають солдати, розпитував про батьків. Ользі й подумалося: «А раптом наш, радянський розвідник?».

— Звідки ви, офіцер вермахту, так добре знаєте мову моєї Вітчизни? — запитала вона.

— Це і моя вітчизна, — усміхнувся Отман. — Мати народилась у Москві. У нас, Отманів, глибоке російське коріння. Я вчився в російській гімназії.

— В гімназіях не вивчали ні Маяковського, ні Шолохова.

— О, пізніше я знайомився з Росією вже в розвідшколі. Ми вивчали Шолохова, Горького,