Читати книгу - "Зашморг"

Що це означає? По-перше, негайно позбутися краденого. І це цілком логічно. По-друге, що він не наважився нести речі до комісійного магазину або до скупки. І це теж логічно. А по-третє і найголовніше — всі інші речі залишилися в нього. Навряд чи Горбачов пороздавав своїм знайомим ці речі на продаж. Треба було мати щонайменше тридцять таких знайомих, як Жилкін. Та й у нього, очевидно, в Москві немає такого скупника, якому можна було б вигідно і безпечно збути всі крадені речі. Інакше Горбачов не віддав би дорогий костюм Жилкіну. Отже, решта речей повинна залишитись на руках у Горбачова, якщо припустити, що він учинив цю безглузду і ризиковану крадіжку. Що ж він буде в такому випадку робити з речами, які залишилися? Дружині він їх теж, звичайно, не посміє подарувати, хоч та, зі слів Ніни, й вмирала від заздрощів, дивлячись на них. Що ж залишається припустити? Найімовірніше одне: він мав узяти їх з собою у поїздку і спробувати збути дорогою. Адже у нього зв'язки з багатьма спекулянтами в інших містах.

Отож, усе виходить дуже струнко й переконливо. Залишається справжня дрібниця: довести, що Горбачов цю крадіжку вчинив. Точніше, завдання таке: довідатися, хто вчинив цю крадіжку. Якщо Горбачов, то… От я і повернувся до вихідної точки.

Отже, хто ж усе-таки вчинив цю крадіжку? Перша версія — Горбачов — дуже сумнівна. Друга — ті, хто вбив Віру. Але ж вони чомусь не взяли ключі від її квартири. Це теж непереконлива версія. Нарешті, третя: убивство Віри або, скоріше, її смерть і пограбування кімнати — випадковий збіг. Злочинці, які вчинили пограбування, могли приїхати на тій же темній «Волзі» і діяти, скажімо, «на стук» — підбираючи ключі, а залізши до квартири, вони переконалися, що кімнату Горбачова замкнено на замок, і навіть не на один, у кімнаті Поліни Іванівни хтось спить, тільки кімната Віри відчинена і в ній нікого немає. Це версія найпростіша, яка поки що не викликає сумнівів, але якщо вона помилкова, то заведе далеко в бік від справжніх подій.

Про всі ці міркування я розповідаю наприкінці дня Кузьмичу разом із звітом про безуспішний допит Зінченка.

До речі, особа Горбачова нам уже добре відома завдяки енергійним розшукам моїх товаришів.

Після закінчення семи класів під час війни Горбачов влаштовується на завод, але незабаром самоправно кидає роботу і на декілька років зникає з Москви. Знову з'являється тут уже дорослим. Влаштувавшись на роботу до одного науково-дослідного інституту, він пред'являє, як потім з'ясувалося, фальшивий диплом інженера-економіста і вже зовсім «липову» орденську книжку, а також трудову із записами про нібито інженерні посади, на яких він працював у минулому у досить відповідальних установах. Викликає подив навіть не те, що всі ці «документи» були довірливо сприйняті і їхній власник зарахований на роботу, а той факт, що він зумів на цій роботі протриматися близько трьох років! Кар'єра його урвалася лише після несподіваного арешту за крадіжку речей у своїх співробітників. Водночас було викрито аферу з документами, орденами та воїнською службою.

Вийшовши через деякий час з ув'язнення, він знову починає гарячково і вперто торувати собі неправедний шлях у житті, враховуючи при цьому досвід своїх колишніх невдач. Згодом у нього з'являються диплом про закінчення технікуму харчової промисловості й трудова книжка з фальшивими записами про роботу за повою спеціальністю, природно, з повною відсутністю записів щодо судимості. Від воїнської слави цього разу Горбачов завбачливо відмовляється.

У наступні роки він працює завідуючим їдальнями, закусочними, кафе і навіть ресторанами, а також займає досить відповідальні посади у харчоторгах різних міст. Потім нова судимість уже за розкрадання і досить тривала відсидка.

А слідом за тим у невтомного Горбачова знову з'являються «чисті» документи. Цього разу він обирає мандрівне життя на залізницях, у вічних поїздках і спритному замітанні слідів. Одруження, проте, повертає його до осідлого життя у столиці, добре, що у молодої дружини є житлоплоща.

Але ось сьогоднішні зв'язки Горбачова ми вивчили недостатньо. На це просто не вистачило часу.

І все ж таки найгірше у нас з доказами проти нього у справі Віри Топіліної. Тут, крім показань Жилкіна, ми поки що нічого не маємо. А коли врахувати всі інші міркування, то взагалі причетність Горбачова до цієї справи здається дуже сумнівною.

— Еге ж, один Жилкін нічого не вартий, — стримано підтверджує Кузьмич. — Щось треба іще.

Усі ці дні мені здається, що Кузьмич не може мені простити загибелі Гриші Воловича. Але вчора я випадково довідався зовсім інше. Хтось нагадав йому про нашу телефонну сутичку, і Кузьмич немовби сказав: «Їхати треба було. Даремно я тоді опирався. Старий, видно, став». Проте слова ці могли і вигадати, і перекрутити. Тому віч-на-віч з Кузьмичем досі почуваю себе якось сковано.

Я дивлюсь на годинник і з полегшенням кажу:

— Мені вже час, Федоре Кузьмичу. На вокзалі треба ще роздивитися і порозмовляти з товаришами.

— Іди, — втомлено погоджується Кузьмич.

… Поки я добираюся до вокзалу, мене не покидає думка про те, що ми, можливо, йдемо хибним шляхом. Усе сталося інакше і простіше. Випадок… Втрутився його величність Випадок. От і все. А це, як відомо, може сплутати всі карти.

На вокзалі я насамперед розшукую кімнату міліції, де на мене вже чекають наші хлопці.

Один із них у формі, він повинен не криючись зайти до вагона-ресторану, спитати у Горбачова, чи все у нього гаразд, і непомітно передати новій офіціантці, що на неї чекають в одній з кімнат для транзитних пасажирів, де, до речі, вона й переночує, щоб завтра виїхати назад до свого міста. Решта співробітників має взяти під нагляд Горбачова і переконатися, чи він прийде ночувати додому. Якщо ж він спробує втекти, вони повинні його затримати. Ну, а я лише здалеку буду наглядати за вагоном-рестораном, постараюсь роздивитись Горбачова, це допоможе мені у завтрашній розмові з ним. Та й взагалі я придивлюся до всього, що буде діятися навколо вагона-ресторану під час його стоянки на пероні. Мало які зустрічі відбудуться у Горбачова і які люди несподівано з'являться тут.

Я вже знаю, де приблизно має зупинитися вагон-ресторан, і йду до того місця, обминаючи людей, що зустрічають поїзд, і обходячи візки носіїв.

Діставшись до потрібного місця, стаю за невеликий виступ у стіні вокзального будинку, який хоч трохи може захистити мене від рвучкого вітру, і ховаюсь за нього. До речі, звідси зручно спостерігати за людьми яа пероні.

І ось через якийсь час мені починає здаватися, що не