Читати книгу - "Коли сонце було богом"

ТАМ, ДЕ БУВ ПОТОП

Можна було згодитися, що картина потопу в шумерській поемі є витвір поетичної уяви народу, але тут же поставало питання: а чи не було в цій поемі, як траплялося в багатьох інших переказах та міфах, хоча б зернятка історичної правди? Адже пригоди Утнапіштіма могли бути луною, відгуком якоїсь давньої стихійної катастрофи, що глибоко врізалася в пам’ять поколінь у формі найрізноманітніших переказів і алегоричних релігійних притч.

Питання здавалося тим доречнішим, що самі шумери не мали ніяких сумнівів щодо історичності потопу. Як свідчать династичні реєстри, вони поділяли царів Месопотамії на дві чітко відокремлені групи: царів допотопного часу і царів періоду після потопу. «А тоді був потоп, і після потопу царі знову зійшли з неба», — таку формулу часто подибуємо в шумерських хроніках.

Англійський археолог Вуллі, провадячи 1927–1929 років археолого-розвідувальні роботи в Урі, зустрівся з цим питанням зовсім випадково. Біля укріпленого міського муру була величезна купа сміття, каміння й попелу — напевно, колишній міський смітник, куди жителі прямо з муру зсипали всякі побутові покидьки. Смітники, на яких можна розшукати багато археологічних знахідок, завжди є цінне джерело відомостей про матеріальну культуру народів минулого, тому пагорб Ура дуже зацікавив археолога.

Щоб зробити попередню розвідку, Вуллі велів викопати колодязь завглибшки чотирнадцять метрів. Робітники викидали лопатами каміння й сміття, попіл з вогнищ, сажу, головешки, старі цеглини й силу-силенну черепків. Насип був високий, на стіні колодязя виднілося багато нашарувань, які належали до різних культур. Це свідчило про те, що жителі Ура скидали сюди сміття багато сотень років.

Докопавши колодязь, Вуллі підійшов до найбільшого в своєму житті археологічного відкриття. Під чотирнадцятиметровим шаром усякого сміття було кладовище, таке стародавнє, що вже шумери не мали уявлення про нього, бо інакше мешканці Ура не засипали б його сміттям.

Та й саме кладовище мало кілька сот років. Домовини лежали в два, три, а подекуди навіть у шість поверхів. Численні покоління копали тут для своїх покійників могили і будували склепи, не знаючи, що під ними лежать забуті могили їхніх прадідів. Ось на цьому кладовищі й відкрито склепи царів шумерського міста-держави Ура раннього періоду, могили, в яких знайдено дорогоцінні скарби з золота і коштовних самоцвітів.

Вуллі не задовольнився цим відкриттям, йому неодмінно хотілося знати, що криється під кладовищем. Якої долі зазнав цей клапоть землі перш ніж став оселею мертвих? Чи засівали його хлібороби, а чи стояло тут якесь селище? Відповідь можна було здобути лише за допомогою лопати й кайла. Незабаром археолога спіткала нова несподіванка: під кладовищем був ще один смітник з різними покидьками. Він належав, певно, до найранішого періоду Ура, тобто був надзвичайно старий — набагато старіший за відкриті на кладовищі царські могили. Продовбавши досить товстий шар сміття, робітники натрапили на тверду верству мулу, нанесеного колись водою. Ніяких слідів людини тут не було. Отже, все говорило за те, що це дно річки того періоду, коли тут ще не жили люди. Впевнившись у тому, робітники заявили, що далі копати нічого. Спочатку так думав і Вуллі, але потім, добре придивившись, побачив, що рівень намулу набагато вищий, ніж територія навколо. Виміри цілком підтвердили це. Але ж не може бути, щоб дно річки лежало вище, ніж береги. Отже, цей пагорб мали створити людські руки, і в ньому, напевне, криється якась таємниця. А з другого боку — серйозне заперечення: адже мул, як видно, сюди нанесла річкова вода.

Знову почали копати. Але схоже було, що справа ця досить безнадійна. Миналагодина за годиною, а з колодязя все викидали тільки річкову глину, ніде не було жодного сліду людської діяльності. Здавалося, що, всупереч вимірам, товстий шар мулу — це й справді дно річки того далекого часу, коли на всій території Месопотамії були незаселені мочарі.

Прокопавши ще близько двох з половиною метрів, робітники араби зненацька кинули лопати, здивовані тим, що побачили. Одразу ж покликали Вуллі. І ось під товстим шаром річкового мулу всі знову побачили шматки цегли, черепки глиняного посуду, сміття й сажу. Це були рештки якогось первісного людського селища.

Метке око археолога одразу визначило сліди цілком самобутньої культури, зовсім іншої, ніж культура шумерів — набагато старшої за хронологією і примітивнішої. Окремі мотиви орнаментів на горшках, знарядді з полірованого каменю, а також характерна опукла форма цегли, схожої на ту, яку знайдено в селищі Ель-Обейді, незаперечно доводили, що все це стародавні пам’ятки епохи неоліту.

Отже, намул завглибшки два з половиною метри поділяв чіткою межею дві зовсім відмінні культури. Зверху над цим шаром були рештки шумерської культури, досить розвиненої (про що свідчать горшки, зроблені на гончарному крузі), а внизу під ним — залишки первісної культури іншого, невідомого народу.

Але звідки ж узявся оцей товстий шар глини, який став межею між двома окремими епохами людського життя? Як пояснити його походження? Відповідь може бути тільки одна: причина всьому — повінь. Але повінь, яка б залишила по собі такі сліди, не могла бути звичайним природним явищем. Безумовно, це була величезна катастрофа, яка закінчилася тут дуже трагічно для всього живого. Щоб зібралося стільки мулу й твані, в цьому місці довгий час мала стояти вода завглибшки майже вісім метрів. За такого рівня води весь край, від пустелі Іраку до передгір’я Еламу, від Нілу чи стародавнього Вавілона до Персидської затоки, мусив бути жертвою повені. Вода затопила всі села й міста, за винятком тільки тих, які були розташовані на високих місцях. І справді, шумерські хроніки повідомляють, що деякі міста від катастрофи не потерпіли.

Звичайно, то була не всесвітня катастрофа, як силкуються подати шумерські й староєврейські перекази, а місцева подія, що сталася в басейні Євфрату і Тігру, на площі 650X150 кілометрів. Але для жителів тих місць у цьому просторі був увесь світ, а повінь означала для них потоп, яким грізний і справедливий бог покарав грішне людство.

Повінь розкрила таємницю несподіваного зникнення виліпленого з глини й розмальованого своєрідним орнаментом посуду, що, як видно з археологічних розкопок, був дуже поширений колись по всій Месопотамії. Племена, які ліпили цей посуд, загинули під час повені. Якимось чудом уціліли тільки невеликі групки мешканців, але вони були приречені на жалюгідне існування первісних людей. Землі, колись